Довгий шлях Лоіди з німої тиші

Розповіла мати Лоіди.

ЯК І КОЖНА вагітна жінка, я хвилювалась, що моє немовлятко може народитися з якимись вадами. Все ж зовсім не була готова почути нестямний крик, з яким з’явилася на світ Лоіда, наша третя дитини. Лікар ненароком зламав їй хірургічними щипцями ключицю. Через кілька тижнів після реконструктивної операції Лоіду виписали з лікарні. Але наша радість була недовгою.

Протягом наступних місяців стало очевидно, що з нашим немовлям діється щось жахливе. Ліки викликали у Лоіди дуже сильну реакцію — гарячку, пронос та судоми, а лікування цих симптомів, здавалось, лише погіршувало її стан. Невдовзі вона вже не могла контролювати своїх рухів. І зрештою лікарі поставили діагноз: церебральний параліч. Вони сказали, що Лоіда ніколи не зможе ні ходити, ні говорити, ані навіть розуміти нас.

Перші спроби спілкування

Попри ці похмурі передбачення мені здавалося, що Лоіда все-таки багато усвідомлює. Тому я читала їй простенькі книжки й намагалась навчити алфавіту. Але дівчинка не могла ані говорити, ані якось показати, що розуміє мене. Не було жодного способу дізнатися, чи вона хоч щось розуміє.

Протягом довгих років я намагалася навчати Лоіду, та, здавалося, безуспішно. Однак я і далі багато читала їй. Ми навіть залучили її до сімейного біблійного вивчення з нашою наймолодшою дочкою Ноемі й вивчали разом публікації «Слухатися Великого Вчителя» та «Моя книга біблійних оповідань» *. Чимало розділів з цих книжок я неодноразово перечитувала Лоіді.

Як прикро почуває себе людина, коли не може спілкуватися з тим, кого дуже любить! Коли я брала Лоіду на прогулянку до парку, вона часто починала сильно плакати. Чому? Мені здавалося, їй було боляче, що вона не може бігати й бавитися, як інші дітки. Якось Лоіда розплакалася, коли її сестра читала мені щось зі свого шкільного підручника. Щось її, безперечно, турбувало, але я не могла зрозуміти що. Мова Лоіди обмежувалася кількома нерозбірливими звуками, якими вона повідомляла, що хоче їсти, пити, спати або в туалет.

У дев’ять років наша дівчинка стала відвідувати спецшколу. Але через три роки її стан погіршився. Вона боялася зробити  без сторонньої допомоги навіть кілька кроків і майже зовсім замовчала. Тому ми з чоловіком вирішили, що ліпше навчати її вдома.

Наступні шість років я докладала всіх зусиль, аби навчати Лоіду. Я писала на дошці літери, сподіваючись, що вона буде повторювати за мною. Проте все було даремно. Чому ж Лоіда не могла писати? Через те що нічого не розуміла чи лише тому, що не контролювала свої рухи?

Коли Лоіді було близько 18, з нею стало настільки важко, що я почала гаряче молитися до Єгови, аби він допоміг мені знайти можливість спілкуватися з дочкою. Бог відповів на мої молитви у справді незвичайний спосіб.

Прорив через тишу

Довгоочікувана зміна наступила тоді, коли наші доньки вирішили змінити у спальні шпалери. Перш ніж зірвати старі, Ноемі написала на них декілька імен з Біблії, а також імена наших друзів та членів сім’ї. Задля цікавості Рут, інша наша дочка, запитала Лоіду, де написано «Єгова». На превелике здивування, Лоіда підійшла до стіни й прихилилася головою там, де було написане Боже ім’я. Рут хотіла довідатися, чи знає вона інші імена, й почала питати далі. І яка ж несподіванка: Лоіда розпізнала всі імена, навіть ті, які ніколи раніше не бачила в письмовій формі! Рут одразу покликала всіх нас, аби показати, що Лоіда вміє читати!

З часом ми придумали, як допомогти Лоіді «розмовляти» з нами. На стіні вздовж довгого коридору було розвішано літери алфавіту. Можна було помістити менші букви на переносну дошку, але оскільки Лоіда погано володіла руками, то не змогла б вказувати кожну з них. Отже, коли вона хотіла щось сказати, то підходила по черзі до кожної букви на стіні й так «висловлювала» свої думки. Можете собі уявити, яка це була нелегка справа. Лоіді доводилося пройти кілометри, аби «написати» лише одну сторінку тексту, і це могло зайняти у неї кілька годин!

Але вона просто в захопленні, що може «розмовляти» з нами. Ось якими були її перші слова: «Я така щаслива, що тепер, дякуючи Єгові, можу спілкуватися». Здивовані цим, ми запитали: «А що ти робила, сидячи вдома цілими днями?» Лоіда відповіла, що думала про те, що хотіла б нам сказати. Усі ці 18 років їй так хотілося порозмовляти з нами. «Коли Рут пішла до школи,— розповіла Лоіда,— я самостійно перечитала шкільний підручник. Я рухала губами й видавала звуки, але ви не зрозуміли мене. І саме це було причиною мого частого плачу».

Від цих слів я сама розплакалася й попросила в Лоіди вибачення, що не зрозуміла її. Але вона відказала: «Ти дуже хороша мама. Ти ніколи не втрачала надії. З тобою я завжди почувалась щасливою. Я так тебе люблю. Не плач більше. Добре?»

Духовний прогрес

Лоіда вже мала певне біблійне знання й навіть знала напам’ять деякі вірші з Біблії. Тож невдовзі сказала, що хоче відповідати в зборі на вивченні «Вартової башти», щотижневому біблійному обговоренні у формі запитань і відповідей. Як це можна було здійснити? Хтось з нас читав Лоіді цілу статтю, а тоді вона вибирала  питання, на яке хотіла відповісти. Ми записували відповідь, яку вона по буквах показувала нам. А потім на зібранні один з нас зачитував Лоідин коментар. «Я так тішуся, що можу брати участь в обговоренні,— сказала якось вона,— бо тоді почуваюся частиною збору».

У віці 20 років Лоіда виявила бажання охреститися. Коли її запитали, чи вона розуміє, що значить присвятитися Єгові, Лоіда відповіла, що зробила це ще сім літ тому — в 13 років! «Я помолилася до Єгови й сказала, що хочу вічно йому служити». Другого серпня 1997 року Лоіда присвятила себе Єгові, символізувавши це водним хрещенням. «Я така вдячна Єгові, що найбільша мрія мого життя здійснилася!» — сказала вона.

Лоіда дуже любить розмовляти про Боже Царство з нашими родичами та сусідами. Деколи вона супроводжує нас у вуличному служінні. Крім того, Лоіда підготовляє листи, які ми залишаємо в дверях, коли нікого нема вдома. Особливо вона цікавиться старшими людьми та хворими. У нашому зборі є сестра, якій ампутували ноги. «Я знаю, що це таке, коли не можеш ходити»,— сказала Лоіда й склала листа, щоб потішити сестру. А до сусіднього збору належить Хайро, молодий хлопчина, який повністю паралізований від шиї до ніг. Коли Лоіда почула про нього, то також написала йому. Ось уривок з цього листа: «Невдовзі Єгова зробить нас здоровими. В Раю вже ніхто не буде страждати. Тоді ми з тобою побігаємо наввипередки. Але ж і сміху буде! Лише подумай про той час, коли ми станемо здоровими — такими, якими створив нас Єгова... Як же це буде чудово!»

Що допомагає їй не здаватися

Тепер я розумію багато з того, що раніше так непокоїло мене у поведінці Лоіди. Наприклад, вона каже, що дитиною не любила, коли її хтось обіймав, бо від цього їй було дуже прикро. «Мені здавалося несправедливим, що мої сестри могли розмовляти й вчитися, а я ні,— розповідає вона.— Це мене страшенно дратувало. Деколи я хотіла ліпше померти».

Хоч Лоіда й вирвалася з німої тиші, життя її далеко не легке. Майже щомісяця в неї стаються припадки, під час яких вона задихається і їй зводить в судомах руки й ноги. Крім того, будь-яка інфекція, навіть звичайна простуда, сильно ослаблює її. Деколи Лоіда дуже пригнічується через свій стан. Що ж допомагає їй не здаватися? Нехай вона сама про це розкаже:

«Мені надзвичайно допомагає молитва. Яке це щастя розмовляти з Єговою, відчувати, що він близько. Також я дуже ціную любов та увагу братів і сестер у Залі Царства. Хоч я і маю фізичні вади, але вважаю, що мені дуже поталанило, бо маю таких прекрасних батьків, які мене дуже люблять. Ніколи не забуду того, що роблять для мене мої сестри. Ці чудові літери на стіні врятували мені життя. Без любові Єгови та моєї сім’ї життя не мало б для мене жодного змісту».

[Примітка]

[Ілюстрація на сторінці 24]

Лоіда та її сім’я.