Я прагнула досягнути своєї мети

РОЗПОВІЛА МАРТА ЧАВЕС СЕРНА

Тоді мені було 16 років. Якось я займалася хатніми справами і раптом знепритомніла. Коли прийшла до себе, то вже лежала в ліжку. Я не знала, що́ зі мною: жахливо боліла голова, протягом кількох хвилин я нічого не бачила і не чула. Що ж трапилось?

ЦЕ ЗАНЕПОКОЇЛО батьків, тож вони повели мене до лікаря. Лікарка приписала мені вітаміни і сказала, що то приступ, спричинений недосипанням. Через кілька місяців стався другий приступ, а згодом і третій. Ми проконсультувались ще з одним фахівцем, який вважав, що в мене нервовий розлад, і тому призначив транквілізатори.

Однак приступи частішали. Я не раз втрачала свідомість, а коли падала, іноді завдавала собі шкоди. Бувало, прикушувала язика чи щоку. Опритомнівши, знемагала від головного болю та нудоти. Боліло усе тіло і, як правило, я не могла пригадати, що відбувалось перед початком приступу. Кожного разу, аби відійти, я мусила день-два полежати в ліжку. Але була впевнена, що такий стан тимчасовий і я невдовзі видужаю.

Як у моєму житті з’явилась мета

Коли я була ще дитиною, батьки почали вивчати Біблію зі Свідками Єгови. Нас навчало подружжя спеціальних піонерів (повночасних вісників, які щомісяця присвячують багато годин для навчання інших біблійної правди). Я бачила, яку радість вони мали від такого служіння. Тож і я почала розповідати про біблійні обітниці своїй вчительці й однокласникам, і це приносило мені неабияку радість.

Невдовзі багато хто з моєї родини стали Свідками Єгови. А я вже в семирічному віці поставила перед собою мету: бути спеціальною піонеркою, адже мені дуже подобалось проповідувати добру новину. У шістнадцять років я зробила важливий крок на шляху до своєї мети — охрестилась. Саме тоді в мене почалися приступи.

Піонерське служіння

Незважаючи на проблеми зі здоров’ям, я й далі хотіла стати повночасним служителем. Оскільки в мене бувало по два приступи на тиждень, дехто зі співвіруючих вважав, що не варто брати на себе таку велику відповідальність. Це мене дуже засмучувало і знеохочувало. Якось до нашого збору приїхала подружня пара з філіалу Свідків Єгови в Мексиці. Довідавшись, що я хочу стати піонером, вони заохочували і далі йти до своєї мети. Це подружжя запевнило мене, що хвороба не стане перешкодою для піонерського служіння.

Отож 1 вересня 1988 року мене призначили служити сталим піонером у моєму рідному місті Сан-Андрес-Чіаутле (Мексика). Щомісяця я чимало годин проводила в проповідницькому служінні. Коли через приступи не могла виходити з дому, то писала листи, в яких заохочувала людей вивчати Біблію.

 Остаточний діагноз

Саме тоді батьки звернулись зі мною до невролога. Лікар встановив, що в мене епілепсія. Але, пройшовши дороге лікування, приблизно протягом чотирьох років я почувалась краще. У той час я відвідала Школу піонерського служіння. Навчання в школі дуже підбадьорило мене, і я щораз більше прагнула служити там, де була потреба в благовісниках.

Батьки знали про моє палке бажання розширити служіння. Оскільки я почувалась дещо ліпше, вони дозволили мені переїхати в місто Сітакваро (штат Мічоакан), що за 200 кілометрів від дому. Там я багато спілкувалась з іншими піонерами і стала ще більше цінувати повночасне служіння.

Однак через два роки в мене знову почалися приступи. Такий стан дуже пригнічував і розчаровував. Я мусила повернутись додому, адже потребувала медичної допомоги. Ми звернулись до невролога, який сказав, що ліки від епілепсії руйнують мою печінку. Я почала шукати інші методи лікування. До того ж у нас вже не було коштів на консультації у спеціалістів. Мій стан погіршувався, тож довелося припинити піонерське служіння. Кожен приступ нагадував про мою невиліковну хворобу. Я зверталась до Єгови в молитві й читала псалми, це потішало мене і додавало сил (Псалом 94:17—19).

Я досягла своєї мети

Був час, коли здоров’я дуже погіршилось і я мала по два приступи в день. Але це тривало недовго. Зрештою лікар призначив мені інше лікування від епілепсії і я довгий час почувалась ліпше. Тож 1 вересня 1995 року я продовжила піонерське служіння. Мій стан нормалізувався. Два роки не було жодного приступу епілепсії, тож я заповнила анкету на спеціальне піонерське служіння. Це означало, що я готова проповідувати більше часу і там, де є потреба. Наскільки ж я була щасливою, коли мене призначили спеціальним піонером! Я досягла мети, якої прагнула ще з дитинства.

З першого квітня 2001 року мене призначили в гірське селище у штаті Ідальго. А тепер я служу в одному містечку у штаті Гуанахуато. Я повинна дуже ретельно приймати ліки та достатньо відпочивати. Також слідкую за своїм харчуванням, адже змушена обмежуватись у вживанні жирів, кофеїну й консервованої їжі. Окрім того, я намагаюсь не виявляти сильних емоцій, гніву чи надмірної тривоги. Такий строгий режим приніс хороші результати. Адже за весь цей час у мене був лише один приступ.

Будучи неодруженою й не маючи сімейних обов’язків, я можу далі служити спеціальним піонером, і це приносить мені радість. Дуже потішає те, що ‘Єгова не є несправедливий, щоб забути наше діло та працю любові, яку ми показали в Його Ім’я’. Який же наш Бог добрий — він не вимагає того, що нам не під силу. Правда допомогла мені бути врівноваженою і мати правильний склад розуму. Навіть якби через хворобу довелось припинити піонерське служіння, то я впевнена: Єгова і далі буде задоволений тим, що я робитиму для нього (Євреїв 6:10; Колосян 3:23).

З кожним днем, розповідаючи іншим про свою віру, я ліпше почуваюся і завжди роздумую про благословення, які Бог зіллє на людство в майбутньому. Біблія обіцяє, що в новому світі не буде хвороб, «ані смутку, ані крику, ані болю вже не буде, бо перше минулося» (Об’явлення 21:3, 4; Ісаї 33:24; 2 Петра 3:13).

[Ілюстрації на сторінці 26]

Мені приблизно 7 років (вгорі). У 16 років я охрестилась.

[Ілюстрація на сторінці 27]

Проповідую зі своєю подругою.