«У кого є олівець?»

ВІД НАШОГО ДОПИСУВАЧА У ВЕЛИКОБРИТАНІЇ

ДЕШЕВИЙ, завжди під рукою і майже нічого не важить, він легко вміщається в кишені. Його не треба заряджати, він ніколи не протікає, а його слідів не важко позбутись. За допомогою нього діти вчаться писати, талановиті художники створюють шедеври, а більшість з нас робить нотатки. Йдеться про звичайний олівець — найпоширеніше і найдоступніше у світі письмове приладдя. Усе почалося в XVI сторіччі з випадкового відкриття на півночі Англії.

Історична знахідка

Біля підніжжя схилу в долині Борроудейл, що лежить у районі Лейк-Дістрікт, було знайдено брили невідомої чорної речовини. На вигляд вона нагадувала вугілля, проте не горіла. Крім того, вона залишала лискучий чорний слід, який легко стирався. Спочатку вважали, що це — свинець. Тому англійці назвали новознайдену речовину плюмбаго, що означає «схожий на свинець». А нині ця речовина широко відома як графіт. Слизькі на дотик невеликі брусочки графіту загортали в овечу шкуру або обмотували шнурком. Невідомо хто і коли вперше здогадався замінити шкуру і шнурок на дерев’яну оправу, але в 60-ті роки XVI сторіччя примітивні олівці досягли континентальної Європи.

Невдовзі графіт почали широко видобувати та експортувати, головно для того, щоб задовольняти потреби художників. У XVII столітті ним користувались майже всюди. Виробники олівців, аби вдосконалити це письмове знаряддя, намагались покращити властивості стержнів. Знайдений у Борроудейлі графіт не містив домішок, і його було легко видобувати. Тож він став ласим шматком для злодіїв, які збували його на чорному ринку. З цієї причини 1752 року Британський парламент прийняв закон, за яким крадіїв графіту карали ув’язненням або відправляли у штрафну колонію.

У 1779 році шведський хімік Карл Шеєле зробив несподіване відкриття. Речовина, яку довгий час вважали свинцем, насправді  була м’якою формою вуглецю. А через 10 років німецький геолог Абрагам Вернер назвав цю речовину графітом, від грецького графеін, що означає «писати».

Вдосконалення олівця

Англійський графіт не мав домішок і не потребував додаткової обробки. Тому протягом багатьох років він був головною сировиною, з якої виготовляли олівці. Оскільки графіт, знайдений у материковій частині Європи, мав гіршу якість, виробники олівців намагались покращити властивості графітних стержнів. Французький інженер Ніколя-Жак Конте змішав тонко подрібнений графіт з глиною і зробив з цієї суміші декілька стержнів, випаливши їх у печі. Змінюючи співвідношення графіту до глини, він отримував стержні, які давали різні відтінки чорного. Цю технологію, яку Конте запатентував 1759 року, використовують донині.

У XIX сторіччі виробництво олівців почало приносити великі прибутки. Родовища графіту були відкриті в багатьох місцях, у тому числі в Сибіру, Німеччині і на території сучасної Чехії. У Німеччині, а згодом і в США, з’явилося чимало олівцевих фабрик. Завдяки механізації виробництва збільшилась кількість продукції і ціна на олівці впала. Вже на початку XX століття навіть школярі користувались олівцями. У США їх називали копійчаними олівцями, вони були нефарбовані і досить дешеві.

Олівець сьогодні

Тепер по цілому світі щорічно виготовляють мільярди різноманітних олівців. Звичайним дерев’яним олівцем можна провести лінію завдовжки 56 кілометрів або написати 45 000 слів. Також існують автоматичні олівці, які роблять з пластмаси чи металу. У їхній корпус вставляється тоненький стержень, який не потрібно заточувати. На відміну від простих олівців, у кольорових замість графіту використовують фарбу й пігменти найрізноманітніших відтінків.

Ось такі вони, звичайні олівці, — надійні, універсальні й ефективні. Минають роки, а олівці і далі нам потрібні. І, мабуть, ще не раз на роботі або вдома ви почуєте: «У кого є олівець?»

[Рамка/Ілюстрація на сторінці 13]

НАРОДЖЕННЯ ОЛІВЦЯ

Суміш ретельно подрібненого графіту, глини і води пропускають через вузеньку металеву трубку. В результаті утворюються довгі, схожі на спагеті, «шнурочки». Їх висушують, нарізають, а потім випалюють у печі. Відтак стержні занурюють у гарячу олію та віск. Для оправи олівця використовують деревину кедра, яка легко заточується. Її розпилюють на тонкі дощечки завтовшки у піволівця. Тоді їх зачищають та роблять у них жолобки. Графітні стержні вкладають у жолобки дощечок, накривають зверху такими ж, змащеними клеєм дощечками, і міцно їх стискають. Коли клей висихає, ці заготовки розрізають на окремі олівці. Їм надають остаточної форми: шліфують, фарбують та витискають на них знак виробника. Тепер олівець готовий для використання. Іноді з одного кінця прикріпляють гумку.

[Відомості про джерело]

Faber-Castell AG

[Рамка/Ілюстрація на сторінці 14]

ЯК ВИБРАТИ ОЛІВЕЦЬ

Щоб підібрати олівець, зверніть увагу на літери та цифри, витиснені на ньому. Вони вказують на ступінь твердості або м’якості стержня. Чим м’якіший стержень, тим темніший від нього слід.

Латинськими літерами HB позначають універсальний стержень середньої твердості.

Літера B вказує на те, що стержень м’який. Цифри біля літер, наприклад 2B чи 6B, показують ступінь м’якості. Чим більша цифра, тим м’якіший стержень.

Літера H вказує на твердість. Чим вище число (2H, 4H, 6H), тим твердіший стержень.

Літерою F позначають твердість, яка коливається між HB і H.

У різних країнах може використовуватись своя градація графітних стержнів. В Україні використовують літери T, M і TM, які означають відповідно твердий, м’який стержень або стержень середньої твердості.