ЯК ІСТОРІЯ про цього римського імператора стосується вас? Якщо ви цікавитесь християнством, вам варто знати, що політична та релігійна діяльність Константина вплинула на вірування і традиції багатьох церков, і цей вплив відчутний досі. Обговорімо це детальніше.

У 313 році н. е. Константин правив над Західною Римською імперією, а Ліциній і Максимін — над Східною. Константин і Ліциній забезпечили свободу віросповідання усім своїм підданим, у тому числі християнам. Константин підтримував християнство, бо вважав, що воно допоможе йому об’єднати імперію *.

Тож Константина приголомшив той факт, що між церквами існували поділення і точилися суперечки. Прагнучи, аби церкви досягли згоди, він вирішив створити і запровадити «правильне» вчення. Щоб здобути прихильність імператора, єпископам треба було піти на компроміс у доктринальних питаннях. Ті, хто так робив, звільнялися від податків і отримували щедру підтримку Константина. За словами історика Чарлза Фрімена, «прийняття “правильної” версії християнського вчення не тільки відкривало шлях до неба, але й давало доступ до великого багатства  на землі». Так духівництво почало справляти великий вплив на світські справи. «Церква отримала покровителя,— каже історик Арнольд Джонс,— але разом з тим і пана».

Внаслідок співпраці Константина і єпископів виникла релігія, в якій християнські поняття переплелися з язичницькими. І це не дивно, адже імператор прагнув досягти релігійного плюралізму, а не знайти релігійну правду. Зрештою він був правителем язичницької імперії. Щоб догодити і християнам, і язичникам, Константин «свідомо вдавався до неоднозначності в поведінці й методах правління», як висловився один історик.

Хоча Константин твердив, що обстоює християнство, він не полишив язичництва. Наприклад, він займався астрологією і ворожінням — окультними заняттями, які Біблія засуджує (Повторення Закону 18:10—12). На арці Константина в Римі показано, що він приносив жертви язичницьким божествам. Цей імператор продовжував вшановувати бога-сонце, карбуючи зображення цього божества на монетах і сприяючи поширенню його культу. До того ж наприкінці життя Константин дозволив, щоб у маленькому містечку в Умбрії (Італія) звели храм, присвячений йому та його сім’ї, і призначили священиків для служіння в цьому храмі.

Константин не поспішав з «християнським» хрещенням і здійснив цей обряд лише за кілька днів до своєї смерті у 337 році н. е. На думку багатьох науковців, він зволікав з цим, щоб не втратити політичної підтримки як християн, так і язичників у своїй імперії. Безперечно, життя Константина і його пізнє хрещення викликають сумніви щодо щирості його віри у Христа. А втім, одне є певним: церква, якій Константин дав офіційне визнання, стала могутньою політичною і релігійною організацією — організацією, яка повернулася спиною до Христа і здружилася зі світом. А Ісус про своїх послідовників казав: «Вони, як і я, не належать світу» (Івана 17:14). З цієї — тепер світської — церкви постали численні конфесії.

Яке значення все це має для нас? Не варто приймати на віру вчення жодної церкви. Було б мудро дослідити їх у світлі Біблії (1 Івана 4:1).