Як загальновизнане християнство стало частиною цього світу

ЗЧАСОМ Римська імперія, у якій раннє християнство взяло свій початок, впала. Багато істориків твердять, що це падіння було також моментом остаточної перемоги християнства над язичеством. Висловлюючи протилежний погляд, англіканський єпископ Е. В. Барнц писав: «З падінням класичної цивілізації християнство перестало бути благородною релігією Ісуса Христа, воно стало релігією, корисною в ролі соціального цементу світу, який розпадався» («На зорі християнства»).

Історія показує, що у другому, третьому та четвертому століттях нашої ери, ще до цього падіння, особи, які вважали себе послідовниками Ісуса, трималися окремо від римського світу. Але історія також виявляє розвиток відступництва у вченні, поведінці та організації, що і передбачав Ісус та його апостоли (Матвія 13:36—43; Дії 20:29, 30; 2 Солунян 2:3—12; 2 Тимофія 2:16—18; 2 Петра 2:1—3, 10—22). З часом було вчинено компроміси з греко-римським світом, і деякі, що вважали себе християнами, прийняли світське язичество (як, наприклад, свята, поклоніння богині-матері та триєдиному богові), його філософію (таку як віра в безсмертну душу), а також його адміністративну організацію (яку видно в появі класу духівництва). Маси язичників приваблювало християнство власне у цій зіпсованій формі, і саме воно стало силою, яку римські імператори спершу пробували усунути, але пізніше прийняли і намагалися використати у своїх власних цілях.

 Переможені світом

Церковний історик Август Неандер показував риск, що існував у цих нових стосунках між «християнством» і світом. Коли б християни пожертвували своєю відокремленістю від світу, «наслідком було б змішання церкви зі світом... через яке церква втратила б свою чистість, і хоча виглядало б, ніби вона перемагає, то таки сама була б переможеною» («Загальна історія християнської релігії та церкви», том 2, сторінка 161).

Власне так і сталося. На початку четвертого століття римський імператор Константин пробував використати «християнську» релігію свого часу, щоб укріпити свою імперію, яка розвалювалася. З цією метою він дав людям, що визнавали християнство, релігійну свободу і наділив клас духівництва деякими привілеями, якими користувалося язичеське священство. У «Новій британській енциклопедії» говориться: «Константин відвернув церкву від її замкнутості перед світом, щоб вона взяла на себе соціальні відповідальності, і допоміг церкві завоювати язичество».

Державна релігія

Після Константина імператор Юліан (361—363 рр. н. е.) пробував противитися християнству і відновити язичество. Але він потерпів невдачу, і десь через 20 років після цього імператор Феодосій I заборонив язичество і зробив тринітарне «християнство» державною релігією Римської імперії. Французький історик Генрі Марру дуже точно писав: «Під кінець правління Феодосія християнство, або, якщо бути більш точним, ортодоксальний католицизм, стало офіційною релігією цілого римського світу». Ортодоксальний католицизм заступив правдиве християнство і став «частиною світу». Ця державна релігія дуже відрізнялася від тої форми релігії, якої дотримувалися Ісусові ранні послідовники, яким він сказав: «Ви не є частиною світу» (Івана 15:19, НС).

Французький історик і філософ Луї Руж’є писав: «У той час коли християнство поширювалося, воно змінилося до невпізнанності... Первісна церква бідних людей, що існувала милостинями, стала переможною церквою, що встановлювала зв’язки з існуючою владою, коли не могла над нею панувати».

На початку п’ятого століття н. е. римсько-католицький «святий» Августин написав свою головну працю «Місто Бога». У ній він описав два міста — «місто Бога і місто світу». Чи наголошувалося у цій праці відокремлення католиків від світу? Ні. Професор Латюрет говорить: «Августин чесно признав, [що] два міста, земне і небесне, переплітаються». Августин навчав, що «Боже Царство вже почалося у цьому світі із заснуванням [католицької] церкви» («Нова британська енциклопедія, макропедія», том 4, сторінка 506). Таким чином, яким би не був намір Августина, через його теорії католицька церква ще більше втягнулася в політичні справи цього світу.

Поділена імперія

Коли у 395 році н. е. Феодосій I помер, Римську імперію було офіційно розділено на дві частини. Столицею Східної, або Візантійської, імперії був Константинополь (колись Візантій, сьогодні Стамбул), а Західної (після 402 року н. е.) — Равенна (Італія). У результаті цього християнський світ розділився політично, а також релігійно. Щодо стосунків між церквою та державою, церква Східної імперії дотримувалася теорії Євсевія Кесарійського (сучасника Константина Великого). Ігноруючи християнський принцип відокремленості від світу, Євсевій доводив, що, коли імператор та імперія стають  християнськими, церква та держава стають єдиним християнським суспільством, у якому імператор виступає в ролі Божого представника на землі. У загальному такі стосунки між церквою та державою існували протягом століть у православних церквах. У своїй книжці «Православна церква» Тімоті Вар, православний єпископ, показав результати цього: «Націоналізм був прокляттям для православ’я протягом останніх десятьох століть».

У 476 році н. е. під час вторгнення германських племен був усунений останній римський імператор на Заході. Це означало кінець Західної Римської імперії. У «Новій британській енциклопедії» говорилося про політичний вакуум, який наступив у результаті цього: «Утворилася нова сила — римська церква, церква єпископа Рима. Ця церква вважала себе наступником Римської імперії». Енциклопедія продовжує: «Римські папи... поширили претензії на світську владу церкви за межі папських володінь і розвинули так звану теорію двох мечів, заявляючи, що Христос дав папі не лише духовну владу над церквою, але також світську владу над царствами світу».

Національні протестантські церкви

У середні віки і православна, і римсько-католицька релігії продовжували сильно втягуватися в політику, світські інтриги та війни. Чи протестантська реформація XVI століття була поверненням до правдивого християнства, відокремленого від світу?

 Ні. У «Новій британській енциклопедії» сказано: «Протестантські реформатори лютеранської, кальвіністської та англіканської традицій... далі міцно трималися поглядів Августина, з теологією якого вони почували особливу спорідненість... Кожна з трьох головних протестантських традицій у Європі XVI століття... знайшла підтримку з боку світської влади у Саксонії [Центральна Німеччина], Швейцарії та Англії і залишилася у таких самих взаєминах з державою, як і церква середніх віків».

Замість того щоб розпочати повернення до справжнього християнства, реформація породила безліч національних та територіальних церков, які підлещувалися до політичних урядів і активно підтримували їх у війнах. У дійсності і католицькі, і протестантські церкви підбурювали до релігійних війн. У своїй книжці «Підхід історика до релігії» Арнольд Тойнбі писав про ті війни так: «Вони виставили католиків та протестантів у Франції, Нідерландах, Німеччині та Ірландії і суперницькі секти протестантів у Англії та Шотландії у їхніх брутальних намаганнях підкорити одні одних силою зброї». Сьогоднішні конфлікти, які розривають Ірландію та колишню Югославію, показують, що римсько-католицькі, православні та протестантські церкви все ще глибоко втягнені у справи цього світу.

Чи все це означає, що правдиве християнство, відокремлене від світу, більше не існує на землі? Наступна стаття дасть відповідь на це запитання.

[Рамка/Ілюстрація на сторінках 10, 11]

ЯК «ХРИСТИЯНСТВО» СТАЛО ДЕРЖАВНОЮ РЕЛІГІЄЮ

ХРИСТИЯНСТВО не повинно було ставати частиною цього світу (Матвія 24:3, 9; Івана 17:16). Однак історичні книжки розповідають, що у четвертому столітті н. е. «християнство» стало офіційною державною релігією Римської імперії. Як до цього дійшло?

Починаючи від Нерона (54—68 рр. н. е) і аж до третього століття н. е. всі римські імператори або активно переслідували християн, або дозволяли переслідувати їх. Галліен (253—268 рр. н. е.) був першим римським імператором, який оголосив свою терпимість до них. Але навіть тоді християнство залишалося забороненою релігією на всій території імперії. Після Галліена переслідування продовжувалися, а під час правління Діоклетіана (284—305 рр. н. е.) та його найближчих наступників воно навіть посилилося.

Переломним моментом стало так зване навернення у четвертому столітті на християнство імператора Константина I. Стосовно цього «навернення» у французькій праці «Тео. Нова католицька енциклопедія» говориться: «Константин проголосив себе християнським імператором. У дійсності він прийняв хрещення лише на смертному ложі». Однак у 313 році н. е. імператор Константин та його співправитель Ліціній видали указ, що надавав однакової релігійної свободи і християнам, і язичникам. «Нова католицька енциклопедія» повідомляє: «Свобода поклоніння, яку дав християнам Константин, означала, що християнство було офіційно визнано religio licita [законною релігією] поряд з язичеством; це була революційна подія».

Однак «Нова британська енциклопедія» заявляє: «Він [Константин] не зробив християнство релігією імперії». Французький історик Жан-Ремі Паланк, член Інституту Франції, пише: «Все-таки Римська держава... офіційно залишалася язичеською. І хоча Константин дотримувався релігії Христа, він не поклав краю цій ситуації». У праці «Спадщина Риму» професор Ернест Баркер писав: «[Перемога Константина] не привела до негайного встановлення християнства як державної релігії. Константин був задоволений визнанням християнства як одного з національних віросповідань імперії. Наступних 70 років у Римі офіційно відправлялися старі язичеські обряди».

Отже, на цей час «християнство» вже було офіційною релігією Римської імперії. Коли ж воно стало в повному розумінні слова офіційною державною релігією? У «Новій католицькій енциклопедії» (англ.) написано: «Політики [Константина] дотримувалися його наступники, за винятком Юліана [361—363 рр. н. е.]. Переслідування християн, яке він підтримував, раптово припинилося з його смертю. Зрештою в останній чверті IV століття Феодосій Великий [379—395 рр. н. е.] зробив християнство офіційною релігією імперії і поклав край національному язичеському віросповіданню».

Підтверджуючи це і виявляючи, чим у дійсності була ця нова державна релігія, знавець Біблії та історик Ф. Дж. Фоукс Джексон писав: «Під час правління Константина християнство і Римська імперія вступили в союз. Під час правління Феодосія вони об’єдналися... Відтоді титул «католик» стосувався людей, які поклонялися Отцю, Сину та Святому Духу з однаковою відданістю. Уся релігійна політика цього імператора проводилася з цією метою, і в результаті католицька віра стала єдиною офіційною релігією римлян».

Жан-Ремі Паланк писав: «Воюючи з язичеством, Феодосій був прихильником ортодоксальної [католицької] церкви; його едикт 380 року н. е. наказував усім його підданим сповідувати віру папи Дамасія та [прихильника тринітарних ідей] єпископа Александрії і позбавив інакомислячих свободи віросповідання. Великий Константинопольський собор (381 р.) знову засудив усі єресі, а імператор прослідкував за тим, щоб жодний єпископ не підтримував їх. Нікейське [тринітарне] християнство стало справжньою державною релігією... Церква була тісно поєднана з державою і користувалася її особливою підтримкою».

Таким чином, державною релігією Римської імперії стало не те чисте, справжнє християнство днів апостолів. Це був тринітарний католицизм четвертого століття, який силою нав’язав імператор Феодосій I і який вважає своєю релігією римсько-католицька церква — сьогодні, як і колись, справжня частина цього світу.

[Відомості про джерело]

Імператор Феодосій I Real Academia de la Historia, Madrid (Foto Oronoz)

[Відомості про ілюстрацію, сторінка 8]

Scala/Art Resource, N.Y.