Життєпис

Єгова завжди винагороджує своїх вірних слуг

РОЗПОВІВ ВЕРНОН ДАНКОМ

Пізно ввечері я трохи перекусив, потім, як завжди, запалив сигарету, а тоді запитав свою дружину Ейлін: «Що сьогодні було на зібранні?»

ВОНА на хвилинку задумалась і промовила: «Прочитали листа, в якому говорилось про нові призначення, і згадали твоє ім’я. Ти маєш бути відповідальним за озвучення. На кінець у листі було сказано: «Якщо хтось із цих призначених братів курить, вони зобов’язані написати до Товариства, що не можуть прийняти призначення» *. «Ну, добре! Якщо така справа...»,— сказав я рішуче.

Я стиснув зуби і погасив сигарету в попільничці коло себе. «Не знаю, чому мені доручили це. Але поки що я не відмовився від жодного призначення і не збираюсь цього робити». Я постановив ніколи більше не курити. Тодішнє рішення сильно вплинуло на моє життя — життя християнина й музиканта. Дозвольте описати події, які привели мене до такого рішення.

Дитинство

Я народився в місті Торонто (Канада) 21 вересня 1914 року й був у сім’ї найстаршим сином. Мої батьки, Вернон і Лайла, були сердечними й працьовитими людьми, які виховували чотирьох синів та двох дочок. Після мене народилися Йорк, Орландо, Дуглас, Ейлін і Корел. Коли мені було лише дев’ять років, мама купила скрипку й записала мене в Музичну школу Гарріса. Хоча тоді ми жили в скруті, мама і тато відкладали якусь копійчину, щоб оплачувати мені проїзд у міському транспорті й навчання в школі. Пізніше я вивчав теорію музики  та гармонію в Королівській консерваторії у Торонто й у віці 12 років взяв участь в міському музичному конкурсі, який проводився в центрі міста в престижному залі за назвою «Масі-Холл». Мене оголосили переможцем і вручили приз — чудову скрипку у футлярі з крокодилячої шкіри.

З часом я навчився також грати на фортепіано і контрабасі. Часто у п’ятницю і суботу ми групою грали на невеликих вечірках, а також на студентських танцювальних зустрічах. Саме на таких танцях я вперше побачив Ейлін. Навчаючись у випускному класі середньої школи, я грав у багатьох оркестрах міста. Після закінчення школи мене запросив невеликий оркестр «Ферді Маурі оркестра», там я мав постійну, добре оплачувану роботу аж до 1943 року.

Як я пізнав Єгову

Мої батьки вперше почули біблійну правду одразу перед Першою світовою війною, коли тато працював оформлювачем вітрин в універмазі в центрі Торонто. Обідаючи в буфеті, він прислухувався до розмов між двома працівниками, які були Дослідниками Біблії (таку назву мали тоді Свідки Єгови), а потім вдома ввечері розповідав мамі про почуте. Декілька років пізніше, 1927 року, Дослідники Біблії проводили великий конгрес у Торонто на стадіоні Канадського національного виставочного комплексу. Ми жили за два квартали від західного входу до комплексу, і в нас вдома ночувало 25 делегатів з Огайо (США).

Після того Ада Блетзоу, Дослідниця Біблії, почала часто приходити до матері, залишаючи їй свіжу літературу. Одного разу вона сказала: «Місіс Данком, вже минуло трохи часу, відколи я приношу вам літературу. Чи ви щось читали з того?» Хоча мама виховувала шістьох дітей, вона постановила читати журнали і відтоді ніколи не припиняла цього робити. Але я не цікавився літературою, бо в той час закінчував школу, а також з головою поринув у музику.

У червні 1935 року ми з Ейлін побралися в англіканській церкві. Оскільки я покинув Об’єднану церкву ще у віці 13 років і не належав до жодної релігії, тому написав у журналі реєстрації шлюбів, що я — Свідок Єгови, хоча ним ще не був.

Ми мріяли про дітей, і хотіли бути добрими батьками. Тому почали разом читати Новий Завіт. А втім, незважаючи на наші добрі наміри, таке читання припинилося через інші справи. Трохи пізніше ми спробували продовжити, але з тим же результатом. Потім на Різдво 1935 року отримали в подарунок книгу «Гарфа Божа». Дружина сказала: «Ти тільки глянь! Який дивний подарунок вислала твоя мати!» Однак коли я пішов на роботу, вона почала читати цю книжку, і їй сподобалось прочитане. Якийсь час я нічого не знав про це. Мрії ж про дітей не здійснилися. Наша донечка народилася мертвою. Це сталося 1 лютого 1937 року. Як ми побивалися за нею!

У той час моя родина брала активну участь у проповідницькій праці, і я дізнався, що тато був єдиним вісником Царства, який не знайшов передплатника на журнал «Вістник потіхи» (тепер «Пробудись!»). Таку ціль у проповідницькому служінні ставили вісники того місяця. Хоча на той час я не читав жодної публікації Товариства, мені було шкода його, тому сказав: «Добре, тату, запиши мене, тоді ти будеш таким, як інші». Прийшло літо, і ми з оркестром виїхали з міста грати на курорт. «Вістник потіхи» приходив поштою і туди. Восени оркестр переїхав назад у місто. Журнали й далі приходили на нашу нову поштову адресу, а я навіть не розпакував жодного з них.

Якось під час різдвяних вихідних я подивився на купу журналів і подумав: «Якщо ти заплатив за них, то прочитай хоч декілька, подивися, про що в них говориться». Перший журнал справив на мене сильне враження. У ньому викривалися політичні інтриги та зіпсуття тогочасного суспільства. Я почав розповідати своїм товаришам, музикантам, про прочитане. Проте вони піддавали сумніву мої розповіді, тому мені доводилося читати далі, щоб обстоювати свої аргументи. Так я мимоволі став свідчити про Єгову. З того часу я ніколи не  припиняв читати чудові біблійні публікації «вірного і мудрого раба» (Матвія 24:45).

Незважаючи на зайнятість на роботі протягом тижня, незабаром ми з Ейлін почали ходити на недільні зібрання. Одного разу в неділю 1938 року перед початком зібрання нас привітали дві старші сестри. Одна з них сказала: «Молодий брате, чи ти вже став по стороні Єгови? Армагеддон не за горами!» Я знав, що Єгова — єдиний правдивий Бог, і був переконаний, що це і є його організація. Мені хотілося бути її частиною, тому 15 жовтня 1938 року охрестився. Ейлін охрестилася приблизно через шість місяців після того. Я дуже радий, що всі члени моєї родини стали присвяченими служителями Єгови.

Скільки щастя я зазнав, спілкуючись з Божими людьми! Відразу почувався серед них вільно. Коли не міг бути на зібранні, завжди цікавився, про що там говорили. А вечір, згаданий на початку цієї розповіді, став поворотним пунктом у моєму служінні Єгові.

Час великої зміни

Інша важлива зміна в нашому житті відбулася 1 травня 1943 року. Вперше ми побували на великому конгресі у вересні 1942 року, який проводився в Клівленді (штат Огайо) і мав назву «Теократичний конгрес «Новий світ». У той час бушувала жахлива війна, здавалося, їй не буде кінця. І саме тоді ми почули, як брат Норр сміливо виголосив захопливу промову на тему «Чи може тривати мир?». І досі добре пам’ятаю, як він пояснив на основі 17-го розділу Об’явлення, що після війни настане період миру, протягом якого буде здійснюватись проповідницька праця у великих масштабах.

Найбільше нас зворушила попередня промова брата Норра на тему «Їфтах та його обітниця». Тоді він зробив заклик ставати в ряди піонерів. Ми з Ейлін переглянулися і сказали в один голос із багатьма присутніми: «Ми готові!». Після конгресу в нашій сім’ї одразу почалися приготування до цієї дуже важливої праці.

Четвертого липня 1940 року в Канаді на діяльність Свідків Єгови було накладено заборону. Коли ми почали піонерувати 1 травня 1943 року, заборона на свідчення про Єгову і розповсюдження літератури Товариства під час польового служіння залишалась у силі. Під час християнського служіння носили тільки особисті примірники Біблії в «Перекладі короля Якова». Минуло декілька днів після того, як ми прибули на місце свого першого піонерського призначення в Паррі-Саунд (провінція Онтаріо), і філіал прислав нам на підмогу Стюарта Манна, досвідченого на той час піонера. Який же прояв любові! Брат Манн був чоловіком веселої вдачі й завжди усміхався. Ми багато навчилися від нього; це був приємний час. Коли Товариство дало нам нове призначення в місто Гамільтон, ми проводили багато біблійних вивчень. Незабаром після того мене призвали в армію, хоча мій призовний вік тоді вже минув. За відмову від служби у війську 31 грудня 1943 року мене було арештовано. Після деяких судових формальностей я отримав вирок — відбувати покарання в таборі альтернативної служби, де й залишався до серпня 1945 року.

Коли мене звільнили, нас з Ейлін одразу було призначено піонерами — цього разу в Корнуолл (провінція Онтаріо). Невдовзі ми опинилися в Квебеку: юридичний відділ Товариства дав мені спеціальне призначення — брати участь у поліцейських судах. Тоді у Квебеку правив Дюплессі й переслідування Свідків Єгови було особливо інтенсивним.  Кожного тижня я дуже багато часу проводив у чотирьох судах, допомагаючи братам. Ті часи приносили багато хвилювань, але як же зміцнялася наша віра!

Після конгресу в Клівленді 1946 року прийшли нові призначення — у районне та обласне служіння. Тепер ми їздили від одного узбережжя до іншого. Тоді все швидко змінювалось. У 1948 році нас запросили в 11-й клас Біблійної школи Ґілеад Товариства Вартової башти. Інструкторами були брати Альберт Шредер і Максвелл Френд. У нашому класі із 108 студентів нараховувалося сорок помазанців. Перебування зі стількома братами, які так довго служили Єгові, збагатило нас і було великою нагородою!

Одного разу нас відвідав брат Норр з Брукліна. У своїй промові він закликав 25 добровольців до вивчення японської мови. І що ви думаєте, зголосились усі 108 студентів! Президенту залишалось вибрати, кого навчатимуть. Очевидно, вибір було зроблено завдяки керівництву Єгови, бо було досягнуто великого успіху. Багато з тих 25, які зрештою мали привілей розпочати працю в Японії, і досі у своїх призначеннях. Щоправда, вони вже старенькі, але й далі там. Дехто, наприклад, Ллойд і Мелба Беррі, отримали інші призначення. Ллойд був членом Керівного органу аж до минулого року — часу своєї смерті. Разом з ними я радію нагородою, яку дає Єгова.

Настав день випуску, і нас призначили на Ямайку. Але через те, що деякі судові процеси в Квебеку затягнулися, нас попросили повернутися до Канади.

Набагато більше музики!

Хоча я покинув музику задля піонерського служіння, але, здається, музика не покинула мене. Наступного року президент Товариства Натан Норр та його секретар Мілтон Геншель прибули на конгрес у Торонто, який проводився на території «Мейпл ліф гарденз». Публічна промова брата Норра на тему «Вже пізніше, ніж ви думаєте!» глибоко вразила кожного. Мене вперше попросили керувати конгресовим оркестром. Ми аранжували в ритмі вальсу декілька відомих пісень з «Пісенника служіння Царству» (виданий 1944 року). Скидалось на те, що музика братам сподобалася. Коли в суботу після обіду програма закінчилася, а оркестр репетирував заплановану нами програму на неділю, я зауважив, що брат Геншель іде по сцені в нашому напрямку, тому зупинив оркестр, щоб привітати його. Він запитав:

— Скільки музикантів ти маєш у своєму оркестрі?

— Якщо всі на місці, то десь 35,— відповів я.

— Що ж, наступного літа матимеш у Нью-Йорку вдвічі більше,— сказав він.

Але запрошення до Брукліна я отримав ще до приходу літа. Через деякі обставини Ейлін спочатку не змогла приїхати зі мною. Новий будинок номер 124, що на Колумбія-Хайтс, був незакінчений, тому мене поселили в приміщенні колишнього Бетелю, у маленькій кімнатці, де жило двоє братів-помазанців — старенький брат Пейн і Карл Кляйн, яких я зустрів тоді вперше. Незважаючи на тісноту, ми зблизилися. Старші брати були дуже терпеливими. Я просто старався не крутитися їм під ногами. Живучи з ними, я побачив, що́ може здійснити Божий дух. Зустріч і співпраця з братом Кляйном принесли стільки благословень! Він завжди був добрий і готовий прийти на допомогу. Ми добре співпрацювали і залишаємося добрими друзями понад 50 років.

Мені випала честь брати участь у музичному супроводі конгресів, що проводилися на стадіоні «Янкі» в 1950, 1953, 1955 та 1958 роках. Крім того, 1963 року я і Аль Кевлін відповідали за оркестр на конгресі, що проводився в місті Пасадіні (штат Каліфорнія) на стадіоні «Роуз боул». У 1953 році під час конгресу, який проходив на стадіоні «Янкі», у неділю перед публічною промовою було виконано музичну програму. Тоді Еріх Фрост представив Едіт Шімйонік (пізніше прізвище — Вайґанд), яка у супроводі нашого оркестру співала своїм сопрано його твір «Вперед ви, Свідки!». Потім ми із захопленням уперше почули красиві, глибокі грудні голоси наших африканських братів і сестер. Місіонер Гаррі Арнот привіз чудовий  запис із Північної Родезії (тепер Замбія). Звуки співу наповнили весь стадіон.

Пісенник 1966 року. Звукозапис

Цей пісенник у малиновій клейончастій палітурці мав назву «Співайте й грайте в серці своєму». Коли його підготовка наближалась до кінця, брат Норр сказав: «Ми збираємось зробити звукозапис деяких пісень. Організуй невеликий оркестр: декілька скрипок і флейт. Не хочу, щоб хтось тут «сурмив перед себе!» Студією для запису мав служити Зал Царства в Бетелі, але ми трохи непокоїлися з приводу його використання. Як бути зі звуком, котрий відбиватиметься від недрапірованих стін, кахляної підлоги і металевих складаних стільців? До кого звернутися за допомогою з цими проблемами? Хтось порадив: «Запитайте в Томмі Мітчела! Він працює на радіо, в Ей-Бі-Сі». Ми сконтактувалися з братом Мітчелом, і він з радістю погодився допомогти.

Настав ранок першої суботи, коли ми мали робити звукозапис. Під час представлення музикантів я зауважив в одного брата футляр із тромбоном. Мені пригадалося застереження брата Норра: «Не хочу, щоб хтось тут «сурмив перед себе!» Що ж тепер робити? Я стежив, як брат витягнув з футляра тромбон, прикріпив на місце кулісу і почав його настроювати. Цим братом був Том Мітчел, і перші звуки, які я почув, були прекрасними. У нього в руках тромбон звучав, як скрипка! Я подумав: «Цей брат повинен залишитися!» Брат Норр ніколи не висловився проти цього.

У тому оркестрі грали чудові музиканти — сердечні брати й сестри. Поміж нас не було примадонн! Звукозапис — це виснажлива праця, але ніхто ніколи не скаржився. Коли роботу закінчили, ми не могли стримати сліз; нас і досі зв’язують міцні узи дружби. Кожному подобалася ця праця, і завдяки Єгові завдання було виконане.

Інші привілеї, що принесли нагороду

Хоч я вже в літах, але й досі служу повночасно. Протягом 28 років я виконував призначення як районний і обласний наглядач, і та праця приносила мені радість. Потім п’ять років доглядав за Залом конгресів у Норвелі (провінція Онтаріо). Там щотижня проводилися районні конгреси, а також великі обласні конгреси іноземними мовами, тому ми з Ейлін завжди були зайняті. У 1979 і 1980 роках у нашому Залі конгресів архітектори та інженери робили проект нового філіалу Товариства в Галтон-Гіллсі. Потім у 1982—1984 роках виконував вже у Брукліні інше призначення, де моє служіння знову було пов’язане з музикою.

Моя кохана дружина померла 17 червня 1994 року, через сім днів після нашої 59-ї річниці шлюбу. Ми провели разом у відданому піонерському служінні 51 рік.

Коли пригадую різні випадки зі свого життя, бачу, що Біблія завжди була для мене дуже цінним дороговказом. Іноді читаю особисту Біблію Ейлін. Дуже приємно бачити те, що торкнулося її серця: цілі вірші, особливі фрази та окремі слова, позначені нею. Так само як Ейлін, я теж маю улюблені уривки, котрі багато для мене значать. Один з них — це 137-й Псалом, в якому записано чудову молитву до Єгови: «Якщо я забуду тебе, Єрусалиме, то нехай я ніколи не зможу грати на арфі! Нехай я ніколи не зможу знову співати, якщо не пам’ятатиму про тебе, не думатиму про тебе як про свою найбільшу радість!» (Псалом 137:5, 6, «Сучасний англійський переклад»). Хоч я люблю музику, найбільшу радість мені приносить вірне і віддане служіння Єгові, який нагородив мене повним та змістовним життям.

[Примітка]

[Ілюстрація на сторінці 28]

Разом з Ейлін в 1947 році.

[Ілюстрація на сторінці 30]

Один із перших звукозаписів.