Життєпис

Я служив там, де була потреба

РОЗПОВІВ ДЖЕЙМС Б. БЕРРІ

Йшов 1939 рік. Через Велику депресію життя у США було важким. Над Європою нависла неминуча загроза війни. Ми з молодшим братом Бенетом у пошуках роботи переїхали з рідного Міссісіпі до Х’юстона (Техас).

ОДНОГО дня наприкінці літа ми почули, як по радіо протріщало разюче повідомлення: гітлерівські війська вступили на територію Польщі. Брат вигукнув: «Розпочався Армагеддон!» Ми негайно залишили роботу й пішли до найближчого Залу Царства. Це було наше перше зібрання. Але чому Зал Царства? Дозвольте розповісти все від початку.

Я народився 1915 року в Хіброні (Міссісіпі). Наша сім’я жила в селі. Дослідники Біблії, як тоді називали Свідків Єгови, десь раз на рік відвідували мешканців цієї території і виголошували в чиємусь домі промову. Тому мої батьки мали багато біблійних публікацій. Бенет і я повірили в те, про що навчали ці книжки: пекло не є палючим, душа помирає, а праведні вічно житимуть на землі. Однак багато чого ми все ще не знали. Закінчивши школу, я з братом поїхав у Техас, щоб знайти роботу.

Коли зрештою нам вдалось зустрітися зі Свідками в Залі Царства, вони запитали, чи ми піонери. У нас не було й гадки, що піонер — це повночасний служитель Свідків Єгови. Брати поцікавилися, чи хотіли б ми проповідувати. «Звичайно!» — вигукнули ми у відповідь, надіючись, що з нами хтось піде, аби показати, як проповідувати. Проте нам просто дали карту території і сказали: «Працюйте  тут!» Ми не мали жодної уяви, що слід робити, і нам зовсім не хотілось опинитися в незручному становищі. Тоді ми просто відіслали поштою карту території і повернулися в Міссісіпі.

Стаємо на стежку біблійної правди

Вдома ми майже рік щоденно читали публікації Свідків. У нас не було електрики, тому ввечері робили це при світлі від каміна. На той час зональні служителі, тобто роз’їзні наглядачі, відвідували збори Свідків Єгови й тих співвіруючих, котрі жили у віддалених місцевостях, щоб духовно зміцнити їх. Тед Клайн, один з таких служителів, приїхав у наш збір і ходив зі мною та Бенетом, а часто і з нами обома, у служіння від дому до дому. Він пояснив нам, що являє собою піонерська праця.

Провівши з ним трохи часу, ми справді замислилися над тим, щоб робити більше в служінні Богу. Отож, 18 квітня 1940 року він охрестив Бенета, нашу сестру Вельву та мене. Батьки були присутні при цьому й раділи, що ми прийняли таке рішення. Десь через два роки вони також охрестилися та обидвоє залишалися вірними Єгові аж до смерті. Батько помер у 1956 році, а мати — у 1975.

Коли брат Клайн запитав, чи можу піонерувати, я відповів, що хотів би, але не маю ні грошей, ні одягу — словом нічого. Він сказав: «Цим не турбуйся. Я все залагоджу». Так і сталось. Спершу він вислав мою заяву на піонерування, потім взяв мене з собою в Новий Орлеан — це майже 300 кілометрів від дому — і показав кілька затишних помешкань над Залом Царства. Вони були призначені для піонерів. Незабаром я переїхав туди й розпочав піонерування. Свідки в Новому Орлеані допомагали піонерам одягом, грішми та їжею. Удень брати приносили харчі й залишали їх біля дверей, чи навіть клали в холодильник. Один брат мав неподалік ресторан і сказав, аби ми завжди приходили перед закриттям та брали свіжу їжу: м’ясо, хліб, гуляш, пиріжки — те, що залишалося з дня.

Напади юрби

Згодом мене призначили піонером у Джексоні (штат Міссісіпі). Там на нас (а був я з молодим братом) кілька разів нападала юрба, і здавалося, правоохоронці це підтримували! Щось подібне відбувалось і в Колумбусі (штат Міссісіпі), новому місці призначення. Ми проповідували людям усіх рас та національностей, чим викликали до себе ненависть декого з білошкірих. Багато хто вважав, що ми закликаємо до бунту, зокрема командир підрозділу Американського легіону — організації з крайніми патріотичними поглядами. Він неодноразово підбурював розлючений натовп напасти на нас.

У Колумбусі ми зіткнулися з цим вперше, коли пропонували на вулиці журнали. Люди юрбою йшли слідом і тоді притисли мене та брата до скляної вітрини крамниці. Зібрався натовп, аби подивитися, що відбувається. Незабаром прибула поліція і нас потягли до суду. Усі пішли за нами аж до будинку суду й заявили перед чиновниками: якщо ми покинемо місто до певної дати, то зробимо це власними ногами, а якщо пізніше — то нам  «допоможуть»! Ми вирішили, що найліпше на деякий час виїхати звідти. Однак через кілька тижнів повернулися і проповідували далі.

Зараз по тому нас оточила банда з восьми чоловік і силою затягла у дві машини. Заїхавши в ліс, вони здерли з нас одяг і дали обом по 30 ударів моїм ременем! У них була зброя, а навіть мотузки, і, правду кажучи, ми злякалися. Я подумав, що вони збираються зв’язати нас і кинути в річку. Бандити порвали й порозкидали літературу, а грамофон розтрощили об дерево.

Побивши нас, вони наказали одягтися і, не оглядаючись, йти вниз по лісовій стежці. Ми зробили так і були впевнені: якби насмілились обернутися, ці люди застрелили б нас, і ніхто б їх за це не покарав! Але через кілька хвилин ми почули, як вони від’їжджають.

Іншого разу нас переслідував розлючений натовп, і, щоб врятуватися, ми мусили перепливти річку, намотавши одяг довкола шиї. Невдовзі нам висунули обвинувачення в заклику до бунту й заарештували. Перед судовим розглядом справи ми провели три тижні у в’язниці. Про цю подію знав увесь Колумбус. Студентам поблизького коледжу навіть дозволили піти швидше із занять, щоб послухати процес. У день суду зал був переповнений, залишилися лише стоячі місця! На користь штату свідчили двоє проповідників, мер та поліцейські.

Прислали двох адвокатів, котрі представляли нас у суді: Ґ. С. Кларка, також Свідка, та його колегу. Вони клопотали, аби справу закрили через брак доказів того, що ми вели антиурядову агітацію. Юрист, який працював з братом Кларком, хоч не був Свідком Єгови, навів переконливі аргументи на нашу користь. Він сказав судді: «Кажуть, Свідки Єгови — божевільні. Божевільні? Так само говорили про Томаса Едісона!» Тоді він показав на люстру й вигукнув: «Але погляньте на цю лампочку!» Можливо, дехто і вважав її винахідника, Едісона, божевільним, але жоден не міг заперечити його досягнень.

Вислухавши це, головуючий виїзної сесії суду заявив обвинувачу: «Ви не маєте жодних доказів щодо участі цих людей в антиурядовій агітації. А вони мають право займатися тим, що роблять. Більше не приводьте їх сюди і не марнуйте грошей та часу штату, а також мого часу, аж поки не зберете доказів!» Перемога була за нами!

Однак потім суддя покликав нас до свого кабінету. Ціле місто було проти його рішення, і він знав це, отож попередив: «Я сказав те, що вимагає закон, але особисто раджу вам обом забиратися звідси, інакше загинете!» Ми розуміли, що він має рацію, і виїхали з міста.

Тоді я приєднався до Бенета й Вельви. Вони служили спеціальними піонерами в Кларксвіллі (штат Теннессі). За кілька місяців нас призначили в Паріс (штат Кентуккі). Через півтора року майже все було готове, щоб організувати там збір;  тоді нам з Бенетом прийшло дуже особливе запрошення.

Місіонерське служіння

Побачивши запрошення у другий клас Біблійної школи Ґілеад Товариства «Вартова башта», ми подумали: «Тут якась помилка! Навіщо їм потрібні два прості юнаки з Міссісіпі?» Ми вважали, що їм необхідні освічені люди, але все ж поїхали. У класі було 100 студентів, і навчання тривало п’ять місяців. Випуск відбувся 31 січня 1944 року; і нас переповнювало прагнення служити на закордонній ниві. Але тоді потрібно було довго чекати, аж поки видадуть закордонний паспорт і візу, отож студентів на деякий час розіслали по різних частинах США. Недовго послуживши піонерами в Алабамі та Джорджії, ми з Бенетом врешті отримали призначення до Барбадосу (Вест-Індія).

Усе ще йшла Друга світова війна, і в багатьох країнах, включаючи Барбадос, діяльність та література Свідків Єгови були заборонені. На барбадоській митниці наш багаж перевірили і знайшли літературу. «Нам кінець»,— подумали ми. Натомість один зі службовців лише сказав: «Вибачте, ми переглянули ваші речі; дещо з цієї літератури заборонено на Барбадосі». Усе ж він пропустив нас і не вилучив жодної публікації. Згодом, коли ми свідчили урядовцям, вони казали, що не розуміють, чому ця література заборонена. Через кілька місяців заборону було знято.

Служіння на Барбадосі йшло надзвичайно успішно. Кожен з нас проводив щонайменше по 15 біблійних вивчень, і більшість студентів робили духовний поступ. Ми безмежно раділи, коли дехто з них приходив на зібрання збору. Проте оскільки література на деякий час опинилася під забороною, брати не мали найновіших вказівок, як проводити зібрання. Але невдовзі в нас з’явилася нагода навчати чимало здібних братів. Було дуже приємно допомагати багатьом зацікавленим розпочинати християнське служіння і бачити, як зростає збір.

Моя сім’я

Пробувши на Барбадосі приблизно півтора року, я був змушений повернутися додому, у США, щоб зробити операцію. Я листувався з Дороті, також Свідком, і вдома одружився з нею. Тоді ми з дружиною піонерували в Таллагассі (Флорида), а через півроку переїхали до Луїсвілла (Кентуккі), де один Свідок запропонував мені роботу. Мій брат Бенет ще багато років служив на Барбадосі. Згодом він одружився з місіонеркою і служив у роз’їзній праці на островах. Зрештою вони повернулися до  США через проблеми зі здоров’ям і продовжували цю ж працю в іспаномовних зборах аж до смерті Бенета в 1990 році, коли йому було 73.

Наша перша дитина народилася 1950 року. Ми назвали дівчинку Дерил. Усього в нас було п’ятеро дітей. Другий син, Дерік, мав лише два з половиною роки, коли помер від цереброспинального менінгіту. Але потім у 1956 році народився Леслі, а в 1958 — Еверет. Ми з Дороті намагалися прищепити дітям біблійну правду. Старалися щотижня проводити сімейне біблійне вивчення і робити його цікавим для всіх дітей. Коли Дерил, Леслі та Еверет були ще малими, ми ставили їм на вивченні запитання, і до наступного тижня вони мали знайти на них відповідь. Діти також розігрували сценки з проповідування від дому до дому. Один, удаючи мешканця квартири, ховався в стінній шафі. Інший наче стукав у двері. Вони потішно залякували один одного, але це допомогло їм розвинути любов до проповідницької праці. Ми теж регулярно проповідували разом з ними.

Коли в 1973 році народився наймолодший син Елтон, Дороті було майже 50, а мені — 60. У зборі нас називали Авраамом та Саррою (Буття 17:15—17). Старші хлопці часто брали Елтона з собою в служіння. Ми усвідомлювали, що коли сім’ї — брати й сестри, батьки та діти — разом діляться з ближніми біблійними істинами, то тим самим дають людям сильне свідчення. Старші брати клали Елтону в руку біблійний трактат і по черзі несли хлопчика на плечах. Люди, відчинивши двері й побачивши це маля на дужих братових плечах, майже завжди слухали. Хлопці навчили Елтона залишати трактат і казати кілька слів, коли розмова закінчувалася. Ось так він почав проповідувати.

Увесь цей час ми мали нагоду допомагати іншим пізнавати Єгову. Наприкінці 1970-х ми переїхали з Луїсвілла до Шелбівілла (Кентуккі), аби служити в зборі, де була більша потреба. Там ми не лише спостерігали, як зростає місцевий збір, а й допомагали знайти ділянку та будувати Зал Царства. Згодом нас попросили служити в іншому зборі неподалік.

Труднощі сімейного життя

Я хотів би, щоб всі наші діти ніколи не зійшли з дороги Єгови, але сталося по-іншому. Коли вони виросли й залишили дім, троє з наших чотирьох дітей покинули стежку правди. Однак Еверет, наслідуючи мій приклад, розпочав повночасне служіння. Пізніше він служив у всесвітньому центрі Свідків Єгови в Нью-Йорку, а 1984 року його запросили до 77-го класу Ґілеаду. Після закінчення він отримав призначення до Сьєрра-Леоне (Західна Африка). У 1988 році Еверет одружився з Меріан, піонеркою з Бельгії. Вони служать місіонерами дотепер.

Усі батьки можуть уявити, як нам було важко, коли троє наших дітей залишили дорогу життя, яка приносить задоволення вже тепер і дає чудову надію на майбутнє вічне життя в раю на землі. Часами я звинувачував себе. Але заспокоювало усвідомлення того, що навіть дехто з Божих духовних синів, ангелів, перестав служити йому, хоч Єгова напучує з любов’ю та ласкою і ніколи не робить помилок (Повторення Закону 32:4; Івана 8:44; Об’явлення 12:4, 9). Я зрозумів: батьки можуть докладати всіх зусиль, виховуючи дітей так, щоб вони служили Єгові, проте декотрі з них, мабуть, так і не приймуть правди.

Так само як дерево гнеться від сильного вітру, ми мусимо пристосовуватися до різних труднощів та проблем. Роки життя показали, що регулярне біблійне вивчення і зібрання дають мені силу бути, як те дерево, а також зберігати духовність. Старіючи, я бачу, які робив помилки, однак намагаюсь зосереджуватися на позитивних  моментах. Зрештою, якщо тільки ми залишаємось вірними, такі випадки лише спонукують нас до духовного поступу, а коли беремо з них уроки, неприємні моменти в житті можуть чогось навчити (Якова 1:2, 3).

У нас з Дороті вже немає достатньо сил та здоров’я, щоб робити в служінні для Єгови стільки, скільки хотіли б. Але ми вдячні любим християнським братам і сестрам за підтримку. Майже на кожному зібранні вони кажуть нам, як цінують те, що ми присутні. Брати з готовністю допомагають нам в усьому, навіть ремонтувати дім та машину.

Час від часу ми служимо допоміжними піонерами, а також проводимо вивчення з зацікавленими. Завжди надзвичайно радіємо, коли отримуємо вісті від сина, котрий служить в Африці. Надалі проводимо сімейне біблійне вивчення, хоч тепер лишень для нас обох. Ми щасливі, бо присвятили стільки років служінню Єгові. Він запевняє нас, що не ‘забуде діло наше та працю любови, яку показали в Ім’я Його ми’ (Євреїв 6:10).

[Ілюстрація на сторінці 25]

Вельва, Бенет та я після хрещення, яке проводив Тед Клайн (18 квітня 1940 року).

[Ілюстрації на сторінці 26]

З дружиною Дороті на початку 1940-х та в 1997 році.

[Ілюстрація на сторінці 27]

Афіша про публічну промову «Князь миру» на барбадоському міському автобусі.

[Ілюстрація на сторінці 27]

Мій брат Бенет перед місіонерським домом.