Життєпис

Ми випробовували Єгову

РОЗПОВІВ ПОЛ СКРІБНЕР

«Доброго ранку, місіс Стакгауз. Сьогодні вранці я поїду за великодніми тортами, впевнений, що ви із задоволенням замовите одного для своєї сім’ї». Була рання весна 1938 року. Як працівник Центральної пекарської компанії, я обходив свою територію в місті Атко (Нью-Джерсі, США) і зайшов до однієї із своїх найліпших клієнток. Проте, на превелике здивування, місіс Стакгауз відмовилась від моїх послуг.

«ДУМАЮ, на цей раз обійдемося без торта,— сказала вона.— Ми не святкуємо Великодня».

Після цих слів я не знав, що й думати. Вони не святкують Великодня? Звичайно, продавець ніколи не повинен забувати золоте правило: покупець завжди правий. Що ж робити? «Однак,— зрештою зважився я відповісти,— це дуже смачний торт, і, наскільки мені відомо, вам подобаються наші вироби. Він сподобається вашій сім’ї, навіть якщо ви й не святкуєте Великодня?»

«Ні, я так не думаю,— повторила ця жінка.— Я ще раніше хотіла про щось порозмовляти з вами, містер Скрібнер, і, здається, саме тепер відповідний момент». Та розмова повністю змінила моє життя! Місіс Стакгауз належала до громади, тобто збору, Свідків Єгови в Берліні (Нью-Джерсі). Вона пояснила мені походження цього свята і дала три брошурки: «Безпечність», «Заслона відкрита» й «Охорона». Повернувшись додому з брошурками, я відчував зацікавлення і водночас тривогу. Те, що розповідала місіс Стакгауз, було трохи знайоме мені, щось подібне я вже чув у дитинстві.

Перші контакти з Дослідниками Біблії

Я народився 31 січня 1907 року, а в 1915 році, коли мені було лише вісім років, мій  батько помер від раку. Тому ми з мамою перебралися до її батьків, котрі мешкали у великому будинку в містечку Малден (Массачусетс). Бенджамін Ренсам, мій дядько по матері, та його дружина також жили там на четвертому поверсі. Дядько Бен ще до початку XX століття спілкувався з Міжнародними Дослідниками Біблії (так тоді називалися Свідки Єгови). Я дуже любив дядька Бена, але решта маминої родини вважала його дивакуватим. Через багато років дружина дядька Бена розлучилася з ним, але перед розлученням їй вдалося помістити свого чоловіка у дім для божевільних. Причиною були його релігійні переконання! Лікарі швидко пересвідчилися, що дядько Бен розумово був цілком здоровий, і, вибачившись, випустили його з лікарні.

Дядько Бен брав мене у Бостоні на зібрання Міжнародних Дослідників Біблії, зокрема коли приїжджали промовці або з нагоди особливих подій. Одним з промовців-гостей був сам Чарлз Тейз Рассел, котрий тоді наглядав за працею проповідування. Інша особлива подія — це показ «Фото-драми сотворення». Хоч я бачив її ще у 1915 році, але до сьогодні чітко пам’ятаю образ Авраама, котрий веде на гору свого сина Ісака, аби принести його в жертву (Буття, 22-й розділ). Й досі бачу, як Авраам та Ісак стомлено сходять на гору з в’язкою дров, і усвідомлюю, яку велику довіру мав Авраам до Єгови. Оскільки я виріс без батька, це сильно вразило мене.

Згодом дядько Бен з дружиною переїхали в Мен, а моя мама вдруге вийшла заміж, і ми перебралися до Нью-Джерсі. Тому ми довго не бачилися з дядьком Беном. Ще підлітком я часто любив відвідувати одну пресвітеріанську сім’ю з Нью-Джерсі, і саме тут познайомився з Меріон Неф, однією з восьми їхніх дітей. Я провів не одну неділю з цією родиною та з молоддю, яка належала до тієї ж релігії, тому зрештою й сам став пресвітеріанином. Але те, що я дізнався на зібраннях Дослідників Біблії, залишилося в моїй пам’яті. У 1928 році я одружився з Меріон, а в 1935 і 1938 роках народилися наші донечки, Доріс та Луїс. Ми з дружиною потребували духовного керівництва для збудування нашої сім’ї, оскільки мали немовля та маленьку дівчинку.

Правда, яку ми знайшли у брошурках

Разом з Меріон ми шукали, до якої церкви приєднатися, і тому склали певний план. Щонеділі хтось із нас по черзі залишався вдома з дітьми, тоді як інший відвідував якусь церкву. Однієї неділі Меріон мала залишатися з дітьми, але я запропонував замінити її. Залишившись, я міг прочитати брошурку «Безпечність», першу з трьох, які дала мені місіс Стакгауз. Почавши читати, не міг відірватися від неї! Я дедалі більше переконувався, що знайшов те, чого не вчить жодна інша церква. Наступного тижня я знову з радістю залишився з дітьми і прочитав другу брошурку — «Заслона відкрита». Те, що там було написане, видавалося для мене знайомим. Може, це ті самі вірування, котрих дотримувався дядько Бен? Наша родина вважала його релігію божевільною. Цікаво, що про це подумає Меріон? Мої хвилювання виявились даремними. Якось, повернувшись додому,— а це було  кілька днів після того, як прочитав брошурку «Заслона відкрита»,— Меріон здивувала мене: «Я читала брошурки, які ти приніс. Вони справді цікаві». Яке ж полегшення!

На звороті брошурок містилася інформація про те, що недавно вийшла книжка «Вороги», де відверто викривалася фальшива релігія. Ми вирішили дістати її, однак не встигли вислати замовлення поштою, оскільки Свідок Єгови постукав у наші двері й запропонував саме цю книжку. Вона допомогла нам зрештою прийняти рішення! Ми перестали ходити по різних церквах і почали відвідувати зібрання Свідків Єгови у Камдені (Нью-Джерсі). Якось через кілька місяців, у неділю 31 липня 1938 року, група приблизно з 50 чоловік зустрілася на галявині біля будинку сестри Стакгауз, саме там, де я намагався продати великодні торти. Ми зібралися, аби прослухати запис промови до хрещення, виголошеної суддею Рутерфордом. Після промови ми переодяглися, і 19 осіб із присутніх охрестилося у гирлі річки, що неподалік.

Рішення піонерувати

Невдовзі після мого хрещення одна сестра з тієї громади розповіла мені про людей, котрі  називають себе піонерами. Сестра пояснила, що вони розглядають своє публічне служіння як основну діяльність. Це відразу зацікавило мене, і незабаром я познайомився з сім’єю піонерів. Літній чоловік, брат Коніг, його дружина та доросла донька — усі троє були піонерами в сусідньому зборі. Мене, батька молодої сім’ї, вразила щира радість, яку сім’я Коніг мала від служіння. Часто я зупинявся, залишав свій фургон-пекарню і йшов з ними у служіння від дому до дому. Невдовзі я сам захотів стати піонером. Але чи це можливо? Ми з Меріон мали двох маленьких дітей, моя робота вимагала немало часу. Крім того, після початку Другої світової війни в Європі багато молодих чоловіків забирали до війська США, а для тих, хто залишався, було чимало цивільної роботи. Мене спонукували взяти більше торговельних маршрутів, але я усвідомлював, що з таким графіком ніколи не зможу справлятися з піонеруванням.

Коли я розповів брату Конігу про своє бажання піонерувати, він сказав: «Продовжуй важко працювати у служінні для Єгови і далі розповідай йому в молитві про свою мету. І він допоможе досягнути її». Більше року я так і робив. Часто роздумував над такими віршами з Біблії, як Матвія 6:8. Цей вірш запевняє нас, що Єгова знає наші потреби навіть ще до того, як попросимо його. Я далі намагався дотримуватися поради з Матвія 6:33 — наполегливо шукати найперше Божого Царства та його правди. Також мене дуже підбадьорив зональний служитель (так колись називався районний наглядач), брат Мелвін Вінчестер.

Я порозмовляв з Меріон про свої цілі. Ми обговорили слова з Малахії 3:10, які заохочують випробувати Єгову та побачити, чи він не виллє на нас своє благословення. Відповідь дружини була дуже підбадьорливою: «Якщо ти хочеш бути піонером, то не відкладай це через мене. Я зможу піклуватися нашими дівчатками, коли ти піонеруватимеш. Ми не потребуємо багато матеріальних речей». Після 12 років подружнього життя я вже знав, що Меріон ощадлива та старанна господиня. Протягом років вона залишалася чудовою помічницею у піонерському служінні. Один із секретів, як нам вдавалося майже 60 років залишатися у повночасному служінні, полягав у тому, що Меріон задовольнялася необхідним і вміло господарювала: здавалося, неначе у нас був завжди достаток.

До літа 1941 року, після багатьох місяців молитов та підготовки, ми з Меріон заощадили трохи грошей і купили трейлер завдовжки 5,5 метра, в якому могли б жити з сім’єю. Я звільнився з роботи й у липні 1941 року став сталим піонером і відтоді залишаюся у повночасному служінні. Моїм першим призначенням було 10 зупинок на 50-му маршруті Нью-Джерсі — Сент-Луїс (Міссурі), де на початку серпня мав відбуватися наш конгрес. Мені прислали імена та адреси братів, що жили вздовж цього маршруту. Я написав їм наперед, аби ми могли зустрітись. Прибувши на конгрес, я повинен був знайти стіл піонерів і отримати нове призначення.

«Я випробую Єгову»

Ми завантажили маленький трейлер літературою і поїхали на наше останнє зібрання в Камдені, аби попрощатися з братами. Для багатьох братів наші плани здавалися нереальними: ми знали, що тепер їдемо на конгрес, а куди далі, не мали уявлення; крім того, у нас на руках було двоє маленьких дівчаток. Дехто передрікав: «Незабаром ви повернетеся». Пам’ятаю, я відповідав: «Не сперечатимуся. Єгова сказав, що подбає про мене, і я випробую Єгову».

Після 60 років піонерування у 20 містах, від Массачусетса до Міссісіпі, ми можемо сказати, що Єгова зробив більше, ніж просто дотримав своєї обіцянки. Меріон, я та дві наші доньки мали такі благословення, про які у 1941 році не могли навіть мріяти. Наші доньки теж почали служити у сусідніх зборах, віддано виконуючи піонерське служіння. За останніми підрахунками, ми маємо біля ста духовних синів та доньок, що живуть по усьому східному узбережжю США. Я вивчав Біблію з 52 особами, які присвятили своє життя Богові Єгові, а Меріон навчала 48 осіб.

 У серпні 1941 року ми приїхали в Сент-Луїс і зустрілися там з братом Т. Дж. Саллівеном, який служив у Бетелі. Він привіз мені лист від Товариства, який підтверджував мою належність до релігії Свідків Єгови. Цей лист був дуже необхідний, оскільки наближалася війна і чоловіків призивали до війська. Я розповів брату Саллівену, що моя дружина проводить у служінні стільки ж часу і має бажання піонерувати разом зі мною. І хоча на конгресі ще не було столу піонерів, брат Саллівен відразу записав Меріон як піонера та спитав, де ми збираємося піонерувати після конгресу. Ми ще не знали. «Добре, не хвилюйтеся,— сказав він.— Ви зустрінете на конгресі когось з території, де є потреба в піонерах, і проблема вирішиться. Лише повідомте нам свої координати, а ми вишлемо вам лист-призначення». Так і сталося. Виявилося, що брат Жак де Віт, колишній зональний слуга, знав кількох осіб з Нью-Маркета (Віргінія), які утримували піонерський дім, в котрому були вільні місця ще для кількох піонерів. Так після конгресу ми вирушили до Нью-Маркета.

У цій місцевості нас чекала особлива радість. Знаєте, хто мав приїхати з Філадельфії, аби там долучитися до піонерування? Звичайно ж, Бенджамін Ренсам, мій дядько Бен! Більш ніж 25 років тому він у Бостоні засіяв у моєму серці зерно правди. Як же радісно тепер було проповідувати з ним від дому до дому! Незважаючи на роки байдужості, висміювання і навіть переслідування з боку родини, дядько Бен ніколи не втрачав любові до Єгови та служіння.

Восьмимісячне перебування у піонерському домі у Нью-Маркеті стало для нас джерелом справжньої втіхи. Протягом того часу ми, крім усього іншого, навчилися міняти курчата і курячі яйця на літературу. Згодом дядько Бен, Меріон, я та троє інших піонерів були призначені спеціальними піонерами до Ганновера (Пенсільванія). Це було перше з шести призначень, які ми отримали в Пенсільванії у 1942—1945 роках.

Спеціальне піонерування у роки Другої світової війни

Під час Другої світової війни ми мусили справлятися з ворожістю, яку відчували через нашу нейтральну позицію, але Єгова ніколи не лишав нас без підтримки. Одного разу, коли ми проповідували у Провінстауні (Массачусетс), зламався наш старий «Б’юїк», і я був змушений йти пішки кілька кілометрів через територію дуже ворожих сусідів-католиків, аби зробити повторні відвідини. Я пройшов повз групу хуліганів, які впізнали мене й стали щось викрикувати. Я почав поспішати. Чув, як каміння пролітає повз мої вуха, але сподівався, що ця молодь не переслідує мене. На щастя, я добрався до будинку зацікавленого неушкодженим. Однак господар, поважний член Американського легіону, вибачаючись, сказав: «Сьогодні ввечері я не зможу виділити для вас часу, бо пригадав, що ми збираємося поїхати до центру на фільм». У мене похололо серце від думки, що зграя на розі вулиці, котра жбурляла в мене камінням, чекає мого повернення. Проте подальші слова господаря потішили мене: «Чому б вам не поїхати разом з нами? Ми зможемо поговорити по дорозі». Так я зміг дати йому свідчення і водночас спокійно проїхати небезпечну територію.

Рівновага між служінням та обов’язками в сім’ї

Після закінчення війни ми мали кілька призначень у Віргінії, зокрема вісім років працювали сталими та спеціальними піонерами у Шарлотсвіллі. До 1956 року наші дівчата виросли й одружилися. Ми були змушені знову переїхати. На цей раз піонерували у місті Гаррісонберзі (Віргінія), а в Лінкольнтоні (Північна Кароліна) служили як спеціальні піонери.

У 1966 році мене призначили в районне служіння. Я подорожував від збору до збору та підбадьорював братів, подібно як колись у 30-х роках у Нью-Джерсі брат Вінчестер підбадьорював мене. Два роки прослужив у районі Теннесі. Потім мене та Меріон попросили знову повернутися до нашого найулюбленішого призначення — спеціального піонерування. З 1968 по 1977 рік ми служили спеціальними піонерами на півдні Сполучених Штатів, від Джорджії до Міссісіпі.

 У місті Істмені (Джорджія) мене призначили наглядачем збору (сьогодні це головуючий наглядач) замість Поуела Кіркленда, улюбленого всіма літнього брата. Він чимало років прослужив районним наглядачем, але згодом погіршилося його здоров’я. Це був дуже приємний брат, і для багатьох він став справжнім підбадьоренням. Його допомога була необхідною, оскільки в зборі з’явилися певні незгоди, до яких були причетні навіть декотрі відомі брати. Проблема наростала. Я багато молився до Єгови. Мені пригадалися слова з Приповістей 3:5, 6: «Надійся на Господа всім своїм серцем, а на розум свій не покладайся! Пізнавай ти Його на всіх дорогах своїх, і Він випростує твої стежки». Ми докладали великих зусиль, аби кожен міг відверто висловлювати свої думки; зрештою збір вдалося об’єднати, що пішло на користь усім.

З 1977 року ми потрохи почали відчувати вік, і нас знову призначили на територію міста Шарлотсвілла, де жили з сім’ями наші доньки. Останні 23 роки ми працювали на цій території, що було для нас джерелом великої радості. Ми посприяли започаткуванню збору у Рекерсвіллі (Віргінія). На наших очах духовно росли і ставали старійшинами збору, піонерами та бетелівцями діти та внуки осіб, з якими ми колись вивчали  Біблію. Ми з Меріон і далі дотримуємося доброго графіка в служінні, а я маю привілей бути старійшиною у зборі Шарлотсвілл-Східний, проводити книговивчення та виголошувати публічні промови.

Протягом усіх цих років ми, подібно до багатьох, зіткнулися з різними проблемами. Наприклад, попри наші зусилля Доріс десь у віці двадцяти років духовно ослабла та одружилася з чоловіком, котрий не був Свідком. Та все ж вона ніколи повністю не втрачала любові до Єгови. Її син Білл вже 15 років є членом родини Бетелю в Уоллкіллі (Нью-Йорк). Хоча Доріс та Луїс овдовіли, вони й далі з радістю виконують повночасне служіння.

Що нас навчили роки служіння

Аби бути успішним у служінні Єгові, я навчився кілька простих правил, які допомагають мені у цьому. Я зрозумів, що належить провадити просте життя, бути прикладом у всьому, включаючи особисте життя, і завжди підкорятися керівництву «вірного і мудрого раба» (Матвія 24:45).

Меріон склала короткий список ефективних порад, як успішно піонерувати, виховуючи дітей. Найперше, складіть реалістичний графік та дотримуйтеся його, далі зробіть піонерування вашою основною діяльністю. Вживайте здорову їжу. Як слід відпочивайте. Не витрачайте занадто багато часу на розваги. Зробіть, аби правда й усі види служіння стали джерелом радості у житті ваших дітей. Намагайтеся, щоб служіння було завжди цікаве для дітей.

Сьогодні нам по 90 років. Пройшло 62 роки відтоді, як ми почули промову до хрещення на галявині біля будинку Стакгаузів, і вже 60 літ залишаємося у повночасному служінні. Ми з певністю можемо сказати, що дуже задоволені, що саме так провадили своє життя. Надзвичайно ціную те підбадьорення, котре я отримав як молодий батько, аби ставити духовні цілі на перше місце і наполегливо працювати, аби досягнути їх. Також дуже вдячний своїй дорогій дружині Меріон та дочкам за їхню багатолітню підтримку. Хоча ми не маємо матеріальних багатств, я часто застосовую до себе слова з Екклезіяста 2:25: «Бо хто буде їсти, і хто споживати спроможе без Нього?»

Насправді у нашому житті Єгова повністю виконав свою обіцянку з Малахії 3:10. Він дійсно ‘вилив на нас благословення аж надмір’!

[Рамка/Ілюстрація на сторінці 29]

СПОГАДИ ПРО ВОЄННІ РОКИ

Хоч після війни минуло вже майже 60 років, уся наша сім’я добре пам’ятає ті часи.

«Пенсільванія могла б замерзнути,— пригадує Доріс.— Однієї ночі було навіть мінус 35°C». «Ми з Доріс, аби не відморозити ноги, по черзі сиділи одна в одної на колінах на задньому сидінні «Б’юїка»,— додає Луїс.

«Але ми ніколи не почувалися бідними чи обділеними,— каже Доріс.— Хоча ми змінювали місцепроживання частіше, ніж більшість людей, але завжди добре харчувалися. Також у нас був якісний, майже новий одяг, який нам давали друзі з Огайо, котрі мали трохи старших від нас дівчат».

«Мама і тато завжди старалися, щоб ми відчували любов та цінування з їхнього боку,— зазначає Луїс,— тому ми постійно проводили багато часу разом у служінні. Ми почувалися потрібними, і батьки були для нас дуже близькі».

«Я мав «Б’юїка» 1936 року випуску,— пригадує Пол.— Ці машини знані через те, що в них часто ламаються осі коліс. Мабуть, двигун був занадто потужний для такої машини. Здається, поломки завжди ставалися у найхолоднішу ніч місяця, і тоді доводилось іти на звалище машин, аби знайти інші осі. Я став спеціалістом у зміні осей».

«Також добре пам’ятаємо продовольчі картки,— говорить Меріон.— Все видавали по картках: м’ясо, бензин, шини — буквально усе. Щоразу, коли ми отримували нове призначення, то повинні були звернутися до місцевих влад, аби замовити ці картки. Могли пройти місяці, поки ми отримували одну, і здавалось, нас завжди призначали до іншого місця, як тільки врешті отримували ту картку. Так ми знову мусили починати все з початку. Але Єгова постійно піклувався нами».

[Ілюстрація]

Ми з Меріон, Доріс (зліва) і Луїс у 2000 році.

[Ілюстрація на сторінці 25]

Я з мамою у 1918 році, коли мені було 11 років.

[Ілюстрація на сторінці 26]

Луїс, Меріон, Доріс та я після хрещення доньок (1948 рік).

[Ілюстрація на сторінці 26]

Наше весілля (жовтень, 1928 року).

[Ілюстрація на сторінці 26]

Мої доньки (позаду справа і зліва) та я на стадіоні «Янкі» у 1955 році.