Життєпис

Багате життя у служінні Єгові

РОЗПОВІВ РАССЕЛ КУРЦЕН

Я з’явився на світ 22 вересня 1907 року, за сім років до початку відомої доби, що розпочалася Першою світовою війною. Наша сім’я володіла найціннішим скарбом. Ви погодитеся з цим, коли ознайомитеся з деякими епізодами нашого життя.

ЩЕ МАЛЕНЬКОЮ дівчинкою моя бабуся почала шукати правди про Бога. Будучи дитиною вона відвідала кілька церков у своєму мальовничому містечку Шпіц (Швейцарія). У 1887-му, кілька років по шлюбі бабусі, родина Курцен приєдналася до тієї великої кількості людей, що емігрувала до Сполучених Штатів.

Так вони оселилися в Огайо, де приблизно у 1900 році бабуся знайшла скарб, який довго шукала. Знайшла вона його на сторінках книжки Чарлза Тейза Рассела, яка була видана німецькою мовою, «Час уже близько». Бабуся відразу зрозуміла, що написане там містить світло біблійної правди. Незважаючи на те що бабуся майже не вміла читати англійською, вона передплатила «Вартову башту» цією мовою. Моя бабця вивчала біблійні істини разом з англійською мовою. Але дідусь ніколи не виявляв такого зацікавлення духовними справами, як його дружина.

З одинадцяти дітей бабусі Курцен двоє синів, Джон і Адольф, надзвичайно цінували той духовний скарб, який знайшла їхня мама. Джон, мій батько, охрестився у 1904 році на конгресі Дослідників Біблії (так тоді називалися Свідки Єгови) у Сент-Луїс (Міссурі). Оскільки більшість Дослідників Біблії мали обмаль засобів до  існування, конгрес запланували на той же час, коли відбувалася всесвітня виставка у Сент-Луїсі. Тому брати могли купити квитки на поїзд за зниженою ціною. Згодом, у 1907 році, на конгресі у Ніагара-Фолсі (Нью-Йорк) охрестився мій дядько Адольф. Разом з моїм батьком вони ревно проповідували те, чого навчилися з Біблії, і обидва зрештою стали повночасними служителями (так тоді називалися піонери).

Отже, коли я народився у 1907 році, моя сім’я була вже духовно багатою (Приповістей 10:22). Я був ще немовлям, коли у 1908 році батьки, Джон та Іда, взяли мене на конгрес «Вперед до перемоги», який проходив у місті Пут-ін-Бей (Огайо). Головуючим на конгресі був брат Рутерфорд, тоді роз’їзний служитель. Кілька тижнів перед тим він приїхав у Долтон (Огайо), де відвідав нашу сім’ю і виголосив промову перед місцевими Дослідниками Біблії.

Звичайно, цих подій я не пам’ятаю, зате пригадую конгрес 1911 року у Маунтин-Лейк Парк (Меріленд). Там я з молодшою сестрою Естер зустрів Чарлза Тейза Рассела, який наглядав тоді за всесвітньою проповідницькою діяльністю Дослідників Біблії.

Двадцять восьмого червня 1914 року підступне вбивство в Сараєво ерцгерцога Фердінанда і його дружини кинуло світ у вир війни. У той день я з нашою сім’єю був на мирному конгресі у Колумбусі (штат Огайо, США). З тих ранніх років я мав привілей відвідати багато конгресів народу Єгови. На одних присутніх було ледве сотня осіб, а на інших їх насилу вміщали найбільші стадіони світу.

Наш будинок у стратегічному місці

З 1908 по 1918 рік наш будинок у Долтоні, розташованому на півдорозі між Піттсбургом (Пенсільванія) і Клівлендом (Огайо), був місцем, де відбувалися зібрання маленького збору Дослідників Біблії. Він став свого роду осередком гостинності для багатьох роз’їзних промовців. Вони прив’язували своїх коней з візками біля нашого сараю і розповідали присутнім цікаві випадки й інші дорогоцінні духовні істини. Які ж то були захопливі часи!

Мій батько працював шкільним учителем, але його серце було схильне до найвеличнішого навчання — християнського  служіння. Він робив усе, щоб навчати свою сім’ю про Єгову і щовечора разом з нами молився. Навесні 1919 року батько продав нашого коня з візком і купив за 175 доларів «Форд» 1914 року випуску. Так ми могли проповідувати більшій кількості людей. У 1919 і 1922 роках цим автомобілем ми їздили на знамениті конгреси Дослідників Біблії у місті Сідар-Пойнт (штат Огайо).

Уся наша сім’я — мама, батько, Естер, я і мій молодший братик Джон — брали участь у публічному проповідуванні. Я чітко пам’ятаю, як уперше господар квартири поставив мені біблійне запитання. Мені було тоді приблизно сім років. «Хлопчику, а що таке Армагеддон?» — запитав цей чоловік. З незначною допомогою батька я дав йому біблійну відповідь.

Початок повночасного служіння

У 1931 році наша родина відвідала конгрес у місті Колумбус (Огайо), де ми із захопленням прийняли нове ім’я Свідки Єгови. Цей конгрес дуже вплинув на Джона, і він вирішив, що ми маємо розпочати піонерування *. Мама, тато й Естер теж разом з нами розпочали піонерське служіння. Яким же ми володіли скарбом — об’єднана сім’я у радісній праці проповідування доброї новини про Боже Царство! Я ніколи не переставатиму дякувати Єгові за це благословення. Хоча наша родина вже була дуже щаслива, ще більше радості чекало нас попереду.

У лютому 1934 року я почав служіння у всесвітньому центрі Свідків Єгови (що називається Бетель) у Брукліні (Нью-Йорк). Через кілька тижнів Джон приєднався до мене. Ми жили разом в одній кімнаті аж до 1953 року, коли він побрався зі своєю любою дружиною Джессі.

Після того як ми з Джоном переїхали в Бетель, наші батьки були у піонерському призначенні в різних частинах Америки. Разом з ними подорожувала й Естер зі своїм чоловіком, Джорджем Рідом. Наші батьки залишались у піонерському служінні аж до кінця свого земного шляху в 1963 році. Естер і її чоловік добре виховали своїх дітей, а на сьогодні — це вже велика родина, і я надзвичайно люблю її.

Праця та спілкування в Бетелі

Джон зміг застосувати в Бетелі усі свої технічні навички й тісно співпрацював з іншими бетелівцями. Вони виготовляли портативні грамофони, які тисячі Свідків Єгови використовували у служінні від дому до дому. Джон також допомагав проектувати і виготовити машину для пакування і наклеювання ярликів на журнали, які відправляли поштою окремим передплатникам.

Я розпочав своє служіння у Бетелі в палітурній майстерні. У той час на фабриці працювали й інші юнаки, котрі дотепер вірно служать в Бетелі. Серед них Кері Барбер і Роберт Хацфелд. Також з приємністю згадую і тих братів, які вже повмирали, а саме: Натана Норра, Карла Клайна, Лаймана Суїнґла, Клауса Єнсена, Ґранта Сьютера, Джорджа Ґанґаса, Орена Гібберда, Джона Сіореса, Роберта Пейна, Чарльза Фекела, Беноу Бурчіка і Джона Перрі. З року в рік вони вірно виконували свою роботу, ніколи не нарікаючи й не очікуючи «підвищення». Оскільки організація зростала, дехто з цих вірних помазаних духом християн отримав нові обов’язки. Декотрі навіть почав служити у Керівному органі Свідків Єгови.

Співпрацюючи з цими саможертовними братами, я багато чого навчився. На світській роботі працівники працюють за заробітну платню. Це і є їхня нагорода. Служіння в Бетелі приносить багаті духовні благословення, і лише духовні чоловіки й жінки можуть оцінити таку нагороду (1 Коринтян 2:6—16).

Натан Норр, який у 1923 році ще юнаком приїхав до Бетелю, у 30-х роках був наглядачем фабрики. Він щодня проходив по території фабрики і вітався з  кожним працівником. Нові працівники Бетелю були дуже вдячні за таке особисте зацікавлення. У 1936 році ми отримали новий друкарський верстат з Німеччини, і деяким молодим братам довелося добряче попрацювати, аби встановити його. Тому брат Норр вдягнув робочий комбінезон і приєднався в роботі до цих братів більш ніж на місяць, аж поки верстат не почав працювати.

Брат Норр так напружено працював, що більшість з нас не встигала за ним. Але він також умів і відпочивати. Навіть після того, як у 1942 році брат Норр став наглядачем всесвітньої проповідницької діяльності Свідків Єгови, він іноді грав у бейсбол з членами родини Бетелю і студентами місіонерської школи Ґілеад, що була біля Південного Лансінга (Нью-Йорк).

У квітні 1950 року родина Бетелю переселилась у щойно збудований десятиповерховий житловий корпус, що на Колумбія-Хайтс, 124 (Бруклін, Нью-Йорк). Нова їдальня дозволяла нам збиратися усім разом. Приблизно три роки поспіль під час будови цього корпусу ми не мали змоги проводити ранкове поклоніння. Яке ж це було щастя знову почути програму ранкового поклоніння! Брат Норр призначив мене сидіти разом з ним за столом ведучого програми, щоб я допомагав йому пригадувати імена нових членів нашої родини. Я сидів на тому ж місці під час ранкового поклоніння й сніданку протягом 50 років. А 4 серпня 2000 року цю їдальню було зачинено, і мене призначили в одну з відновлених їдалень колишнього готелю «Тауерс».

Деякий час у 1950-х роках я працював на друкарському верстаті, лінотипі, готуючи суцільні рядки тексту, які потім збиралися у сторінки, а все це було частиною виготовлення друкарського стереотипу. Я не особливо полюбляв цю роботу. Але Вільям Пітерсон, який наглядав за роботою на цьому верстаті, був настільки добрим до мене, що мені було дуже приємно працювати там. Якось у 1960 році потрібні були добровольці, щоб пофарбувати новозбудоване приміщення на Колумбія-Хайтс, 107. Я з радістю запропонував свою допомогу у підготовці цих нових будівель для нашої родини Бетелю, яка постійно збільшувалася.

Невдовзі після того, як завершили фарбувати ці приміщення, я був приємно здивований, отримавши нове призначення — приймати відвідувачів Бетелю. Останні 40 років, які я служив секретарем у приймальні, були такі ж чудові, як і весь час, що я провів у Божому домі. Я зустрічав нових членів родини Бетелю та інших відвідувачів. Як же захопливо було аналізувати результати наших спільних зусиль у праці поширення Царства.

Проникливі дослідники Біблії

Наша родина Бетелю духовно процвітає, оскільки її члени люблять Біблію. Коли я вперше прибув до Бетелю, то запитав Емму Гамільтон, яка працювала коректором, скільки разів вона прочитала Біблію. «Після 35 разів я загубила рахунок»,— відповіла вона. Антон Кербер, непохитний християнин, який служив у Бетелі приблизно в той же час що й Емма, зазвичай говорив: «Ніколи не тримай Біблію далі, ніж на відстані витягнутої руки».

Після смерті брата Рассела у 1916 році брат Рутерфорд взяв на себе організаційні обов’язки, що лежали на плечах Рассела. Рутерфорд був сильним і досвідченим промовцем, що, як юрист, відстоював права Свідків Єгови у Верховному суді США. Коли у 1942 році помер Рутерфорд, на його місце став брат Норр, і він докладав неабияких зусиль, щоб стати здібним промовцем. Оскільки наші кімнати були поряд, я часто чув, як він по кілька разів тренувався, виголошуючи промови. З часом завдяки таким наполегливим зусиллям він став добрим промовцем.

У лютому 1942 року брат Норр був ініціатором навчальної програми для братів, що працюють у Бетелі, аби покращити вміння навчати, а також ораторські здібності. Основна  увага зосереджувалась на вмінні проводити дослідження Біблії та на публічному мовленні. Спочатку кожен з нас отримав завдання змалювати у короткій промові когось з біблійних персонажів. Моя перша промова була про Мойсея. У 1943 році таке ж навчання почалося у зборах Свідків Єгови і продовжується аж донині. Однак у Бетелі постійно наголошують на необхідності і далі набувати біблійних знань, а також розвивати ефективні методи навчання.

У лютому 1943 року почався перший клас місіонерської школи Ґілеад. Нещодавно був випуск уже 111-го класу! За більш ніж 58 років існування школи понад 7000 осіб пройшли навчання, щоб стати місіонерами, які б могли служити в усіх куточках світу. Варто зазначити, що у 1943 році, коли була заснована ця школа, у світі було лише понад 100 000 Свідків Єгови. Нині ж більш ніж 6 000 000 вісників беруть участь у проповідуванні доброї новини про Боже Царство!

Вдячність за духовний спадок

Саме перед заснуванням школи Ґілеад трьох братів з Бетелю, у тому числі й мене, призначили відвідувати збори у США. Ми залишалися на день, кілька днів чи навіть на тиждень, щоб духовно зміцняти збори. Тоді нас називали слугами братів, згодом це призначення отримало назву слуга району, або районний наглядач. Після того як почала функціонувати школа Ґілеад, мене попросили повернутися, щоб проводити навчання у декількох класах. Я був постійним інструктором від 2-го до 5-го класу, а також заміняв одного з постійних інструкторів і викладав у 14-му класі. У мене була можливість розглянути зі студентами визначні події раннього періоду сучасної історії організації Єгови. Чимало  з цих подій я пережив особисто, і це спонукує мене ще глибше цінувати мій багатий духовний спадок.

Ще один привілей, яким я втішався роками,— це можливість відвідувати міжнародні конгреси народу Єгови. У 1963 році разом з 500 делегатами я мандрував по світі, відвідуючи конгреси «Вічна добра новина». Також відвідав і такі історичні конгреси, як конгрес у Варшаві 1989 року, в Берліні у 1990 році, а також у Москві в 1993 році. На цих конгресах у мене була нагода поспілкуватися з деякими нашими дорогими братами і сестрами, котрі пережили десятиліття переслідувань під нацистським і комуністичним режимами. Наскільки це зміцнило мою віру!

І справді, моє життя в служінні Єгові надзвичайно багате! Запас духовних благословень ніколи не скінчиться. Цікаво, що на відміну від матеріальних багатств, чим більше ми ділимося з іншими цими скарбами, тим багатшими стаємо самі. Часом я чую, як дехто каже, ніби шкодує, що був вихований з дитинства Свідком Єгови. На їхню думку, вони більше б цінували біблійні істини, якби спершу набрали досвіду поза межами Божої організації.

Мене завжди непокоять такі висловлювання, бо ці молоді особи вважають, що набагато ліпше не бути вихованим зі знанням шляхів Єгови. Подумайте тільки про всі ті погані звички та викривлений спосіб мислення, котрі люди змушені змінювати, знайшовши з бігом часу біблійну правду. Я завжди був дуже вдячний своїм батькам, що вони виховали трьох своїх дітей, навчаючи їх праведних принципів. Джон до смерті був вірним служителем Єгови. Помер він у 1980 році. А Естер і донині залишається вірним Свідком.

Коли озираюся назад, з любов’ю згадую багатьох хороших друзів, яких я знайшов серед вірних християнських братів і сестер. Вже пройшло понад 67 чудових років, відколи я служу в Бетелі. Хоч я ніколи не був одружений, однак маю багато духовних синів і доньок, а також духовних онуків. І з радістю роздумую про тих нових членів нашої всесвітньої духовної родини, яких ще зустріну. Кожен з них надзвичайно цінний. Які ж правдиві слова: «Благословення Господнє — воно збагачає» (Приповістей 10:22).

[Примітка]

[Ілюстрація на сторінці 20]

Зліва направо: мій тато з моїм братом Джоном на колінах, Естер, я і мама.

[Ілюстрації на сторінці 23]

Я викладаю у школі Ґілеад (1945 рік).

Зверху справа: інструктори школи Ґілеад — Едуардо Келлер, Фред Франц, я і Альберт Шредер.

[Ілюстрація на сторінці 24]

Роздумую про своє багате життя у служінні Єгові.