Я слабий, і все ж сильний
Життєпис
Я слабий, і все ж сильний
РОЗПОВІВ ЛЕОПОЛЬД ЕНҐЛЯЙТНЕР
Офіцер СС витягнув пістолет і, приставивши його до моєї скроні, запитав: «Ти готовий померти? Зараз я спущу курок, бо ти — втрачена людина». «Готовий»,— сказав я, намагаючись говорити спокійно. Зібравшись з духом, я заплющив очі і чекав, коли він спустить курок, але пострілу не було. «Ти навіть не вартий того, щоб померти!» — крикнув офіцер, відводячи дуло від моєї скроні. Як я опинився в цій ситуації?
Я НАРОДИВСЯ 23 липня 1905 року в містечку Айґен-Фоґлюб, що в Альпах на території Австрії. Я був старшим сином у сім’ї працівника лісопильного заводу і дочки місцевого фермера. Батьки були бідні, але працьовиті. Моє раннє дитинство пройшло в містечку Бад-Ішль, неподалік від Зальцбурга, серед мальовничих озер і величних гір.
Ще дитиною я часто роздумував про несправедливість у світі. І не тільки тому, що батьки були бідні, але й тому, що я страждав від вродженого викривлення хребта. Біль у спині майже ніколи не давав мені стояти прямо. В школі мене звільнили від занять фізкультурою, і я став мішенню для насмішок у класі.
Наприкінці Першої світової війни, коли мені ще й не виповнилося 14 років, я вирішив, що надійшов час шукати роботу і якось вибиратися зі злигоднів. Мене постійно мучив голод, до того ж іспанка, яка звела в могилу мільйони людей, періодично палила мене
гарячкою і висотувала сили. Коли я пробував найнятися на роботу, фермери казали: «Що нам за користь з такого слабака?». Але один добрий фермер усе-таки найняв мене.Захоплююсь Божою любов’ю
Хоча мама була ревною католичкою, я рідко ходив у церкву, передусім тому, що наш батько ставився до цього питання досить толерантно. А мене мучили сумніви щодо поклоніння образам, дуже поширеного в римо-католицькій церкві.
Якось у жовтні 1931 року один товариш запросив мене піти разом з ним на релігійну зустріч, яку проводили Дослідники Біблії, як у той час називали Свідків Єгови. На цій зустрічі я отримав з Біблії відповіді на такі важливі запитання: «Чи поклоніння образам угодне Богові? (Вихід 20:4, 5). Чи існує вогняне пекло? (Екклезіяста 9:5). Чи воскреснуть мертві? (Івана 5:28, 29)».
Найбільше мене вразило те, що Бог не схвалює криваві війни, навіть ті, які люди ведуть, за їхніми словами, в його ім’я. Я дізнався, що «Бог є любов» і він має величне ім’я, Єгова (1 Івана 4:8; Псалом 68:4, Дерк.). Мене захопила обітниця того, що завдяки Царству Єгови люди зможуть жити щасливо й вічно в раю на землі. Я також дізнався про те, що перед деякими недосконалими людьми відкривається чудова перспектива бути вибраними Богом і разом з Ісусом правити в Божому небесному Царстві. Заради цього Царства я був готовий віддати все, що в мене було. Отже, у травні 1932 року я охрестився і став Свідком Єгови. Цей крок вимагав мужності, оскільки тоді в католицькій Австрії панувала релігійна нетерпимість.
Стикаюсь із зневагою і переслідуванням
Моїх батьків охопив жах від того, що я залишив церкву, а священик одразу розповсюдив новину про мене з кафедри. Сусіди, показуючи свою зневагу, плювали на землю переді мною. І все-таки я настроївся влитись у лави повночасних служителів і в січні 1934 року почав піонерське служіння.
Політична ситуація в нашій провінції стала дуже напруженою, тому що дедалі більший вплив тут здобувала партія нацистів. Коли я служив піонером в області Штирія, а саме в долині річки Енс, за мною стежили поліцейські, і я мав бути ‘обережним, як змія’ (Матвія 10:16, НС). У 1934—1938 роках переслідування стали частиною мого щоденного життя. Попри те, що я був без роботи, мені відмовили в допомозі для безробітних і мене засуджували за проповідницьку діяльність кілька разів до коротких термінів ув’язнення і чотири рази до довгих.
Австрію окупують гітлерівські війська
У березні 1938 року гітлерівські війська увійшли в Австрію. Протягом кількох днів понад 90 000 людей, тобто приблизно 2 відсотки дорослого населення, яких звинуватили в протистоянні нацистському режиму, потрапили у в’язниці і концтабори. Свідки Єгови деякою мірою підготувалися до такого розвитку подій. Улітку 1937 року кілька членів мого збору поїхали на велосипедах за 350 кілометрів до Праги, щоб побувати на міжнародному конгресі. Там вони дізналися про звірства, яких зазнавали наші брати в Німеччині. Було зрозуміло, що тепер надійшла наша черга.
Відтоді як гітлерівські солдати ступили на австрійську землю, зібрання і проповідницька діяльність Свідків Єгови проводились підпільно. Біблійну літературу
таємно передавали через кордон зі Швейцарією, але її не вистачало. Тому християни почали таємно друкувати літературу у Відні. Я часто був кур’єром і доставляв її Свідкам.До концтабору
Четвертого квітня 1939 року в Бад-Ішлі під час проведення Спомину смерті Христа гестапівці арештували мене і ще трьох братів. Нас повезли машиною в державне поліцейське управління міста Лінц. Я вперше їхав у машині, але занадто переживав, щоб насолоджуватись подорожжю. У Лінці мене піддали кільком дуже важким допитам, але я не зрікся своєї віри. Через п’ять місяців я постав для допиту перед суддею у Верхній Австрії. Несподівано кримінальну справу проти мене закрили, але це не стало кінцем моїх тяжких випробувань. У той самий час інших трьох братів вислали в концтабір, де вони померли, зберігши вірність до кінця.
Мене тримали під вартою, а 5 жовтня 1939 року повідомили, що направляють у німецький концтабір Бухенвальд. Для в’язнів на залізничну станцію в Лінці подали спеціальний поїзд. Товарні вагони в ньому мали камери на двох осіб. Зі мною в камері сидів один з колишніх управителів Верхньої Австрії, д-р Гайнріх Ґляйсснер.
У нас з доктором Ґляйсснером відбулась цікава розмова. Він щиро співчував моєму становищу і жахнувся, що навіть у той час, коли він управляв провінцією, Свідки Єгови стикалися з безліччю юридичних проблем. Він із сумом сказав: «Пане Енґляйтнер, я нічого не можу виправити, але хочу вибачитись. Здається, наш уряд винний у несправедливості. Якщо вам колись знадобиться моя допомога, я охоче зроблю все, що зможу». Після війни наші шляхи знову перетнулися. Пан Ґляйсснер допоміг мені отримати державну пенсію, призначену для жертв нацистського режиму.
«Зараз я застрелю тебе»
Я опинився в концтаборі Бухенвальд 9 жовтня 1939 року. Начальнику табірної в’язниці повідомили, що серед новоприбулих є Свідок, і я став його мішенню. Він жорстоко побив мене. Потім, зрозумівши, що не може змусити мене зректися своєї віри, сказав: «Я зараз застрелю тебе, Енґляйтнер. Але спочатку напиши прощального листа своїм батькам». Я продумав слова потіхи для батьків, але щоразу, як торкався пером паперу, начальник в’язниці штовхав мою руку, і я лише черкав по аркушу. Він
глумився з мене: «Оце ідіот! Не може рівно написати і двох рядків. Але це не заважає йому читати Біблію, чи не так?»Тоді він витягнув пістолет і приставив його до моєї скроні, змусивши повірити, що збирається спустити курок, як я розповів про це на початку. Потім він заштовхнув мене в маленьку переповнену камеру. Я мав простояти там усю ніч. Але я і так не заснув би, тому що все моє тіло нило від болю. «Безглуздо вмерти через якусь дурну релігію!» — це єдині слова «потіхи», які я почув від співкамерників. Д-р Ґляйсснер сидів у сусідній камері. Він чув, що зі мною сталось, і задумливо сказав: «Знову починається переслідування християн!».
Улітку 1940 року всім в’язням наказали йти в неділю працювати в каменоломню, хоча звичайно ми не працювали по неділях. Це було покарання за «провини» деяких в’язнів. Ми повинні були нести камені з каменоломні в табір. Двоє в’язнів намагалися прилаштувати величезний камінь мені на спину, і я ледве не впав під його вагою. Але несподівано на допомогу мені прийшов Артур Рьодл, грізний «лаґерфюрер» (наглядач табору). Помітивши, як я намагаюсь нести камінь, він звернувся до мене: «Ти ж не дійдеш до табору з цією каменюкою на спині! Негайно кинь її на землю!» Цьому наказу я підкорився охоче. Рьодл вказав на значно менший камінь і сказав: «Візьми цей і віднеси в табір. Він легший». Потім він звернувся до наглядача і віддав наказ: «Нехай Дослідники Біблії повертаються у свої бараки! Вони вже достатньо попрацювали сьогодні».
Наприкінці кожного робочого дня я був радий поспілкуватися з моєю духовною сім’єю. Ми розподіляли духовну їжу за певним порядком. Хтось із братів записував біблійний вірш на клаптику паперу і передавав його далі. Нам таємно переправили Біблію, і ми поділили її на окремі книги. На три місяці мені довірили книгу Йова. Я ховав її в шкарпетках. Історія Йова допомогла мені залишитись непохитним.
Нарешті 7 березня 1941 року я долучився до величезної колони в’язнів, яких переміщали в концтабір Нідергаґен. Мій стан погіршувався з дня на день. Якось мені і ще двом братам наказали запакувати інструменти в ящики. Потім ми з іншими в’язнями поверталися в бараки. Один есесівець помітив, що я відстаю. Він з лютістю грубо штовхнув мене ззаду, серйозно травмувавши. Біль був нестерпний, але попри це наступного дня я пішов на роботу.
Несподіване звільнення
У квітні 1943 року табір Нідергаґен зрештою вивезли. Після того мене перевели в табір смерті Равенсбрюк. Там у червні 1943 року мені несподівано запропонували звільнення. Цього разу не ставили умовою зречення віри. Я мав лише погодитись довічно працювати на фермі. Я погодився, бо хотів утекти від жахливого життя в таборі. Тому мені довелось прийти до лікаря на огляд. Він здивувався, побачивши мене. «О, ти ще й досі Свідок Єгови!» — вигукнув лікар. «Так, пане лікарю»,— відповів я. «Тоді я не розумію, чому ми повинні випускати тебе. З іншого боку, непогано позбутися такого нещастя, як ти».
Лікар не перебільшував. Я і справді ледве тримався на ногах. Воші скусали мою шкіру, від побоїв я оглух на одне вухо, і все моє тіло було вкрите шрамами, що гноїлися. Після 46 місяців поневірянь, постійного голоду і тяжкої праці я важив лише 28 кілограмів. У такому стані 15 липня 1943 року мене випустили з Равенсбрюка.
Мене відправили без супроводу поїздом до мого рідного містечка, і потім я прийшов до головного управління гестапо в Лінці. Гестапівець дав мені документи про звільнення і попередив: «Коли ти думаєш, що ми звільняємо тебе, щоб ти уперто продовжував свою підпільну справу, ти страшенно помиляєшся! І нехай тебе рятує Бог, якщо ми піймаємо тебе на проповідуванні».
Нарешті я вдома! Мама нічого не змінювала в моїй кімнаті відтоді, як мене арештували 4 квітня 1939 року. Навіть Біблія залишилась розгорнутою на моєму столику біля ліжка. Я встав на коліна і щиро подякував Богові.
Невдовзі мене призначили працювати на гірській фермі. Фермер, мій друг з дитинства, навіть платив мені невеличку зарплату, хоча й не був зобов’язаний цього робити. Перед війною він дозволив мені заховати в нього деяку біблійну літературу. Я з радістю використав цей маленький склад літератури, щоб відновити духовні сили. Усі мої потреби були задоволені, і я сподівався дочекатись на фермі кінця війни.
Ховаюся в горах
Однак спокійні дні на свободі тривали недовго. У середині серпня 1943 року мені наказали прийти до воєнного лікаря на огляд. Спочатку він твердив, що я не придатний до служби через хвору спину. Однак через тиждень той же лікар переглянув свій висновок і написав новий: «Придатний до дійсної військової служби на фронті». На якийсь час військові забули про мене, але 17 квітня 1945 року, незадовго до кінця війни, все ж таки знайшли мене. Прийшов наказ воювати на фронті.
Я взяв Біблію, трошки одягу й харчів і пішов у поблизькі гори. Спочатку я спав просто неба, але потім погода погіршилась і випало з півметра снігу. Я змок до кісток. Ледве дістався до гірської хижки, що тулилася в горах 1200 метрів над рівнем моря. Тремтячи, розпалив вогонь, зігрівся та висушив одяг. Змучений, я заснув на лавці перед вогнищем. Невдовзі я схопився, бо мене
пронизав сильний біль. Я загорівся! Тоді я почав качатися по підлозі, щоб загасити полум’я. Уся моя спина вкрилась пухирями.Перед світанком з величезним ризиком я прокрався назад на гірську ферму, але дружина фермера була така перелякана, що відіслала мене геть, сказавши, що мене розшукують. Тоді я пішов до батьків. Спочатку навіть вони побоювались пустити мене, але врешті поклали мене спати в сіннику, і мама почала лікувати мої рани. Батьки так нервувалися, що через два дні я вирішив знову піти в гори.
П’ятого травня 1945 року мене розбудив сильний шум. Я побачив низько над землею літаки союзників. Я зрозумів, що режим Гітлера повалено. Дух Єгови дав мені сили витримати неймовірні випробування. Я відчув на собі правдивість слів, записаних в Псалмі 55:23, які дуже підтримували мене від початку випробувань. Я ‘свого тягаря поклав на Господа’. Хоча я був фізично слабий, він підтримував мене, коли я йшов «долиною смертної темряви» (Псалом 23:4).
Сила Єгови «здійснюється в немочі»
Після війни життя поступово входило у звичайне русло. Спочатку я працював на гірській фермі свого друга. Тільки коли в квітні 1946 року підійшли американські війська, мене звільнили від довічного обов’язку працювати на фермі.
Наприкінці війни християни в Бад-Ішлі та навколишніх містечках почали регулярно проводити зустрічі й проповідувати з оновленими силами. Мені запропонували працювати нічним сторожем на заводі, і завдяки цьому я міг продовжувати піонерське служіння. Урешті-решт я осів у містечку Санкт-Вольфґанґ і 1949 року одружився з Терезією Курц, в якої була дочка від попереднього шлюбу. Ми прожили разом 32 роки. В останні роки вона важко хворіла. Я доглядав за нею протягом семи років, а 1981 року моя кохана дружина померла.
Після смерті Терезії я відновив піонерське служіння, що допомогло мені пережити глибоке почуття втрати. Тепер я служу піонером і старійшиною в зборі у Бад-Ішлі. Хоча я прикутий до візка, у парку навпроти свого дому я пропоную людям біблійну літературу і розмовляю з ними про надію на Царство. Чудові обговорення Біблії приносять мені величезну радість.
Оглядаючись назад, я упевнено можу сказати, що жахіття, через які мені довелося пройти, не озлобили мене. Звичайно, часом випробування пригнічували мене. Але близькі взаємини з Богом Єговою допомогли пережити ці важкі періоди. Слова, які Господь сказав Павлу: «Сила Моя здійснюється в немочі», справдилися і в моєму житті. Тепер, коли мені вже майже сто років, я можу сказати, як Павло: «Любо мені перебувати в недугах, у прикростях, у бідах, у переслідуваннях, в утисках через Христа. Коли-бо я слабий, тоді я сильний» (2 Коринтян 12:9, 10).
[Ілюстрації на сторінці 25]
Арештований гестапо в квітні 1939 року.
Документ гестапо з обвинуваченнями, травень 1939 року.
[Відомості про джерело]
Фотографії: Privatarchiv; B. Rammerstorfer
[Ілюстрація на сторінці 26]
Поблизькі гори були моїм сховком.
[Відомості про ілюстрацію, сторінка 23]
Foto Hofer, Bad Ischl, Austria