Життєпис

Пошуки коштовностей принесли незліченні благословення

Розповіли Доротея Сміт і Дора Вард

Яких коштовностей ми шукали? Вже з юних літ ми обидві палко прагнули виконувати Ісусів наказ: «Ідіть та робіть учнями людей з усіх народів» (Матвія 28:19). Дозвольте розповісти, як наші пошуки коштовностей принесли незліченні благословення.

ДОРОТЕЯ. Народилась я 1915 року, невдовзі після початку Першої світової війни, і була в батьків третьою дитиною. Ми жили неподалік міста Говелл у штаті Мічиган (США). Тато не цікавився релігією, зате мама була побожною жінкою і навчала нас дотримуватись Десяти Заповідей. Її турбувало, що мій брат Вілліс, сестра Віола і я не належали до жодної церкви.

Коли я мала 12 років, мама вирішила, що мені пора охреститись у пресвітеріанській церкві. Досі пам’ятаю, як це відбувалось. Зі мною хрестили двох немовлят, яких тримали на руках їхні мами. Мені було страшенно соромно хреститись разом з немовлятками. Пастор покропив водою мою голову і пробурмотів кілька незрозумілих слів. Тож про хрещення я знала не більше, ніж ті немовлята.

Якось 1932 року біля нашого дому зупинилась машина. За хвильку при дверях стояли двоє молодих чоловіків і пропонували мамі книжки. Один з них назвався Альбертом Шредером. Він показав публікації, видані Свідками Єгови, і мама взяла кілька книжок. Ці книжки допомогли їй зрозуміти правду з Божого Слова.

 Бажання шукати коштовності

Згодом я перебралась жити до старшої сестри в Детройт, і там познайомилася з жінкою, котра навчала мою сестру Біблії. Вивчення Біблії нагадувало щотижневі радіопередачі, які я слухала вдома з мамою. У передачах звучали 15-хвилинні промови на біблійну тему. Виголошував їх Джозеф Рутерфорд, який тоді брав провід серед Свідків Єгови. У 1937 році ми стали ходити на зібрання Свідків. Того часу в Детройті був лише один збір. Наступного року я охрестилась.

На початку 40-х у зборах Свідків Єгови оголосили, що в Південному Лансінґу (штат Нью-Йорк) відкривається школа «Ґілеад», яка готуватиме місіонерів. Почувши, що деякі випускники школи поїдуть служити за кордон, я подумала: «Це якраз для мене!» Так з’явилась моя мета — навчатися у школі «Ґілеад». Яка ж велика честь шукати в інших країнах «коштовності» — людей, котрі хочуть бути учнями Ісуса Христа! (Огія 2:6, 7).

Крок за кроком до мети

У квітні 1942 року я звільнилася з роботи і почала служити повночасною проповідницею, тобто піонеркою. Проповідувала я в місті Файндлей (штат Огайо) з п’ятьма іншими сестрами. Там не було збору, не проводились зібрання. Тож ми зміцнялись духовно, читаючи разом статті з наших публікацій. За перший місяць служіння я розповсюдила 95 книжок! Десь через півтора року мене призначили спеціальним піонером у Чамберсберзі (штат Пенсільванія). Я приєдналась до групи з п’яти піонерок, серед яких була сестра з Айови, Дора Вард. Вона стала моєю партнеркою в служінні. Ми обидві охрестились того самого року і мали однакове прагнення — навчатись у школі «Ґілеад» та служити місіонерами за кордоном.

І ось на початку 1944 року настав радісний день! Ми з Дорою отримали запрошення у четвертий клас школи «Ґілеад». У серпні ми вже були в «Ґілеаді». А тепер нехай Дора розповість, як вона стала моїм партнером у пошуках коштовностей.

Прагну розпочати повночасне служіння

ДОРА. Моя мама молилась, щоб Бог допоміг їй розуміти Біблію. Одної неділі ми з нею слухали по радіо лекцію Джозефа Рутерфорда. Під кінець мама вигукнула: «Це  правда!» Невдовзі ми вже вивчали публікації Свідків Єгови. У 1935 році, коли мені було 12, я пішла послухати промову до хрещення, яку виголошував один Свідок. Тоді в мене розгорілось палке бажання присвятити своє життя Єгові. Через три роки я охрестилась. Присвячення і хрещення допомогли мені залишатись непохитною під час навчання в школі. Я з нетерпінням чекала, коли закінчу школу і зможу розпочати піонерське служіння.

Того часу ми ходили на зібрання збору в місті Форт-Доджі (штат Айова). Щоб бути готовою до зібрань і брати в них участь, доводилося докладати чимало зусиль. Колись у статтях для вивчення «Вартової башти» не було запитань для обговорення. Тож вісників просили складати й записувати на аркуші паперу запитання і давати їх ведучому вивчення «Вартової башти». Щопонеділка я і мама придумували запитання до кожного абзацу і віддавали їх ведучому, а він вибирав для обговорення абзацу якесь одне.

Інколи наш збір відвідували роз’їзні наглядачі. Одним з них був брат Джон Бут. Коли я мала 12 років, він показав мені, як проповідувати від дому до дому. У 17 я попросила його допомогти мені заповнити заяву на піонерське служіння, і він охоче погодився. Тоді я й гадки не мала, що пізніше ми зустрінемося знову і на довгі роки станемо хорошими друзями.

Здебільшого моєю партнеркою в служінні була піонерка Дороті Аронсон, старша за мене на 15 років. Ми співпрацювали до 1943 року, бо в тому році її запросили у перший клас школи «Ґілеад». Після цього я піонерувала сама.

Протидія нас не зупинила

Сорокові роки стали для нас часом випробувань, тому що Друга світова війна сильно розпалила дух патріотизму. У проповідуванні від дому до дому в нас часто кидали тухлими яйцями, гнилими помідорами і навіть камінням. Ще більшим випробуванням було служіння з журналами. Ми стояли на перехрестях вулиць та пропонували перехожим «Вартову башту» і «Вістник Потіхи» (тепер «Пробудись!»). Релігійні противники підбурювали поліцейських, і ті погрожували нам арештом, якщо знову побачать нас у служінні на вулиці.

Але ми не здавались, тому нас забирали в поліцейський відділок. Після звільнення ми поверталися на ті ж вулиці,  щоб далі пропонувати ті самі журнали. Відповідальні брати радили для свого захисту використовувати вірші з Ісаї 61:1, 2. Якось до мене підійшов молодий поліцейський, а я з притиском процитувала йому ці вірші. На моє здивування, він різко розвернувся і пішов геть. Мені здавалось, що нас захищають ангели.

Незабутній день

У 1941 році я мала чудову нагоду побувати на 5-денному конгресі Свідків Єгови у Сент-Луїсі (штат Міссурі). На конгресі брат Рутерфорд попросив усіх дітей і молодь віком від 5 до 18 років прийти у головний сектор стадіону. Зібралось кілька тисяч дітей, і брат Рутерфорд привітав нас, помахавши хусточкою. Ми помахали йому у відповідь. Після промови, яка тривала годину, він сказав: «Прошу піднятися зі своїх місць усіх дітей, котрі погодились чинити Божу волю і, ставши по стороні його теократичного уряду на чолі з Ісусом Христом, вирішили підкорятися Богу та його Цареві». Враз підвелось 15 000 дітей, серед яких була і я. Промовець вів далі: «Ті, хто з усіх сил прагне розповідати іншим про Боже Царство та його прийдешні благословення, скажіть: «Так». Ми дружно сказали «так», і стадіон вибухнув гучними оплесками.

Потім було оголошено про видання книжки «Діти» *. До сцени вишикувався довгий ланцюжок дітей, і брат Рутерфорд дав кожному з нас книжку. То були незабутні хвилини! Чимало з тих, хто тоді отримав книжку, і нині запопадливо служать Єгові по цілому світі, розповідаючи людям про Боже Царство та його праведність (Псалом 148:12, 13).

Я була дуже щаслива, коли мене призначили спеціальною піонеркою до міста Чамберсберґа, адже останні три роки доводилось піонерувати без партнерки. Там я познайомилася з Доротеєю, з якою ми стали нерозлучною піонерською парою. Ми були повні молодечого запалу й наснаги і прагнули проповідувати ще більше. Разом ми взялися за пошуки коштовностей і робимо це донині (Псалом 110:3).

Через кілька місяців після нашого призначення ми зустріли Альберта Манна, випускника першого класу школи «Ґілеад». Він якраз збирався у своє закордонне призначення. Брат Альберт заохотив мене з Доротеєю радо приймати кожне призначення, хоч би де нас попросили служити.

Отримуємо запрошення

ДОРА І ДОРОТЕЯ. Уявіть собі нашу радість, коли ми приїхали у школу для місіонерів. Першого дня Альберт Шредер, секретар школи, вніс наші імена до списків класу. Це власне той брат, який 12 років тому дав мамі Доротеї книжку «Виклади Святого Писання». Там ми зустріли теж Джона Бута, тодішнього слугу Ферми Царства, де проходила школа. Пізніше ті два брати служили в Керівному органі Свідків Єгови.

У школі «Ґілеад» ми вивчали глибокі істини з Біблії. Це було справді чудове навчання. Серед 104 студентів нашого класу був перший іноземець, брат з Мексики. Він старався поліпшити свою англійську мову, а ми намагались вивчати іспанську. І ось у січні 1945 року настав день, коли брат Натан Норр вручив кожному з нас закордонне призначення. Більшість випускників призначили до Центральної та Південної Америки. Ми мали поїхати в Чилі.

Пошуки коштовностей у Чилі

Щоб потрапити до Чилі, треба було отримати візу, а це займало досить багато  часу. Тож після закінчення «Ґілеаду» ми півтора року піонерували у місті Вашингтон. Отримавши візу, ми разом з іншими сімома місіонерами, випускниками попередніх класів, вирушили до Чилі.

Коли ми приїхали до Сантьяго, столиці Чилі, нас зустріло кілька братів. Серед них був випускник «Ґілеаду» Альберт Манн, який колись заохотив нас до місіонерського служіння. Він уже рік служив у Чилі разом з Джозефом Феррарі, випускником другого класу «Ґілеаду». Тоді в країні було менше сотні вісників. Ми завзято почали шукати коштовності — щиросердих людей.

Нас поселили у місіонерському домі в Сантьяго. Жити у немалій місіонерській родині було для нас чимось зовсім новим. Доводилось не лише проводити визначену кількість годин у проповідницькому служінні, а й раз на тиждень готувати їжу для місіонерів нашого дому. Часами траплялись халепи. Якось для нашої голодної родини ми пекли на сніданок коржики. Але вийнявши їх з пічки, почули дуже неприємний запах. Виявилось, що замість порошку для печива ми використали звичайну соду, яку хтось помилково всипав у посудину з-під порошку для печива.

Ще більше розчаровувало нас недостатнє знання іспанської мови. Ми вивчали Біблію з одною великою родиною. Але не розуміючи добре, що ми говоримо, вони мало не припинили вивчення. Усе ж їм допомогло пізнати правду те, що вони відшукували вірші у своїх Бібліях. Згодом п’ятеро з них стали Свідками. В ті часи не було курсів вивчення мови для нових місіонерів. Тож відразу після приїзду ми ходили в служіння і намагалися вивчати мову від людей, яким проповідували.

Ми мали багато біблійних вивчень. Деякі зацікавлені робили швидкий поступ, а до інших треба було виявляти терпеливість. Одного дня ми проповідували молодій жінці, Тересі Тейо. Вислухавши нас, жінка сказала: «Прийдіть, будь ласка, до мене знову і розкажіть більше». Ми приходили 12 разів, але так і не застали її вдома. Минуло три роки. Якось в одному з театрів Сантьяго проходив районний конгрес. І ось у неділю, виходячи з конгресу, ми почули: «Сеньйорита Дора, сеньйорита Дора!» Озирнувшись, ми побачили Тересу. Вона приходила до своєї сестри, яка мешкала на протилежному боці вулиці. Побачивши біля театру багато людей, Тереса захотіла довідатись, що там відбувається. Як же ми зраділи цій зустрічі! Ми домовились про біблійне вивчення, і невдовзі вона охрестилась. Згодом Тереса служила спеціальним піонером. Відтоді минуло 45 років, а вона й досі виконує спеціальне повночасне служіння (Екклезіяста 11:1).

 Пошуки коштовностей у «піщаному мисі»

У 1959 році нас призначили у Пунта-​Аренас, що в перекладі означає «піщаний мис». Місто розташоване в найпівденнішому закутку чилійського узбережжя, яке розтягнулося на 4300 кілометрів. Пунта-Аренас — незвичайна територія. Літом тут дуже довгі дні, темніє аж о пів на дванадцяту вечора. Це давало нам чудову нагоду проводити в служінні більше часу, хоча були і свої незручності — часто дули люті антарктичні вітри. Зими тут холодні з короткими днями.

Все ж Пунта-Аренас має свої принади. Влітку часто можна бачити, як по небу табунами пливуть дощові хмари. Інколи вперіщить злива — і ви вже мокрі. Але за хвилю вітер швидко вас висушить. Коли крізь хмари пробивається сонце, на небі з’являється чудова веселка. Вона може не зникати годинами, то тьмяніючи, то знову спалахуючи яскравими барвами (Йова 37:14).

Того часу в Пунта-Аренасі було лише кілька вісників, тому зібрання в нашому невеличкому зборі проводили ми, сестри. Єгова поблагословив наші старання. Через 37 років ми знову приїхали до Пунта-Аренаса. Тепер тут шість квітучих зборів і три гарні Зали Царства. Як ми радіємо, що Єгова дозволив нам віднайти чудові духовні коштовності в цих південних пісках (Захарія 4:10).

Коштовності на «широкому пляжі»

У Пунта-Аренасі ми прослужили три з половиною роки. Тоді нас призначили у портове місто Вальпараїсо. Місто розкинулось на 41 пагорбі довкола тихоокеанської затоки. Головно ми проповідували на пагорбі за назвою Плая Анча, що означає «широкий пляж». У цьому місті ми прослужили 16 років. На наших очах невеличка група тутешніх братів духовно зросла настільки, що нині вони служать роз’їзними наглядачами і старійшинами зборів по цілому Чилі.

Потім нас призначили у Вінья-дель-Мар. Там ми прослужили три з половиною роки, аж до часу, коли землетрус сильно пошкодив місіонерський дім. Ми повернулись до Сантьяго, де 40 років тому почали наше місіонерське служіння. За цей час багато що змінилось. Брати побудували новий філіал, а в колишніх приміщеннях філіалу жили всі місіонери, які ще залишились у країні. Пізніше там проводили Школу удосконалення служіння. Ми знову відчули на собі доброту Єгови, коли нас і ще трьох місіонерів, які вже були в похилому віці, запросили жити в Бетелі. За роки служіння в Чилі ми мали 15 різних призначень і бачили чудовий ріст — від менше 100 вісників до 70 000. Яку ж радість принесли нам пошуки коштовностей у Чилі, котрі тривали 57 років!

Єгова щедро нас винагородив. Він допоміг знайти справжні коштовності — людей, котрих і далі використовує у своїй організації. Ми разом служимо Єгові понад 60 років і цілим серцем погоджуємось зі словами царя Давида: «Яка величезна Твоя доброта, яку заховав Ти для тих, хто боїться Тебе, яку приготовив для тих, хто на Тебе надіється перед людськими синами!» (Псалом 31:20).

[Примітка]

[Ілюстрації на сторінці 9]

Доротея у служінні 1943 року. І у 2002 році.

[Ілюстрація на сторінці 10]

Проповідування на вулиці у Форт-Доджі (штат Айова) 1942 року.

[Ілюстрація на сторінці 10]

Дора, 2002 рік.

[Ілюстрація на сторінці 12]

Доротея і Дора біля першого в Чилі місіонерського дому, 1946 рік.