БУВ початок літа 1970 року. Я лежав у госпіталі у Веллі Фордж, що в місті Фініксвілл (Пенсильванія, США). Кожних півгодини медбрат вимірював мені артеріальний тиск. Я був солдатом і страждав від серйозного інфекційного захворювання. Медбрат, який був на кілька років старший за мене (а я мав тоді 20 років), виглядав стривоженим. Мій тиск продовжував падати, і я запитав його: «Ти, мабуть, ніколи не бачив, як хтось помирає». Він зблід і відповів: «Ніколи».

На той час моє майбутнє виглядало похмурим. Але як я опинився в госпіталі? Я хочу вам про це розповісти.

Я захворів, коли працював в операційній фельдшером під час війни у В’єтнамі. Мені подобалося допомагати хворим та пораненим, і я поставив собі за мету стати хірургом. До В’єтнаму я прибув у липні 1969 року. Як усім новоприбулим, мені дали тиждень на адаптацію до іншого годинного поясу і сильної спеки.

Невдовзі після того, як я почав виконувати свою роботу в хірургічному госпіталі у Дельті Меконгу, що в Донгтамі, до нас стало прибувати багато вертольотів з пораненими. Я був великим патріотом і любив працювати, тож хотів одразу взятися за роботу. Поранених готували до операцій і відправляли до маленьких металевих контейнерів з кондиціонерами, які облаштували під операційні. Там хірург, анестезіолог, операційний медбрат і черговий медбрат намагалися рятувати життя людей. Я помітив, що у вертольотах залишалися деякі вантажі у великих чорних мішках. Мені сказали, що це частини тіл солдатів, яких розірвало в бою. Так відбулося моє знайомство з війною.

Ще хлопцем я познайомився із вченнями Свідків Єгови. Моя мама вивчала Біблію зі  Свідками, але не охрестилась. Я дуже радів, що міг бути присутнім на таких вивченнях. Якось у той час ми з вітчимом проходили біля Залу Царства і я запитав його: «Що це?» Він відповів: «Ніколи не підходь до цих людей!» Оскільки я любив свого вітчима й довіряв йому, то послухався його поради. Так я втратив контакт зі Свідками Єгови.

Після В’єтнаму я відчував, що потребую Бога. Болючі спогади спустошували мене емоційно. Здавалося, ніхто насправді не розумів, що́ відбувалося у В’єтнамі. Я не забуду маніфестацій, на яких їхні учасники називали американських солдатів дітовбивцями, тому що чули повідомлення про загибель невинних дітей у цій війні.

Щоб задовольнити свій духовний голод, я почав відвідувати богослужіння в різних церквах. Я завжди любив Бога, але те, що чув у церквах, не справляло на мене ніякого враження. Зрештою я прийшов до Залу Царства Свідків Єгови в Делрей-Біч, що у Флориді. Це було однієї неділі в лютому 1971 року.

Коли я увійшов у зал, публічна промова майже закінчувалася, тож я залишився на вивченні «Вартової башти». Я не пригадую теми, яка обговорювалась, але все ще пам’ятаю малих дітей, як вони гортали сторінки Біблії, відшукуючи в ній вірші. Це справило на мене незабутнє враження! Я уважно слухав і спостерігав. Коли я виходив із Залу Царства, до мене підійшов брат, якому було приблизно 80. Його звали Джим Гарднер. Він показав мені книжку «Правда, яка веде до вічного життя» і запитав, чи не хочу я її взяти. Ми домовилися, що в четвер зранку він почне зі мною вивчати Біблію.

Тої неділі я мусив іти на нічне чергування: з одинадцятої вечора до сьомої ранку. Я працював у відділенні невідкладної медичної допомоги приватної лікарні в Бока-Ратон (Флорида). Оскільки то була спокійна ніч, я міг читати цю книжку. Старша медсестра підійшла до мене, вихопила з моїх рук книжку, подивилася на обкладинку і вигукнула: «Ти що, збираєшся стати одним з них?» Я забрав від неї книжку і сказав: «Я дочитав лише до половини, але, мабуть, так воно і буде!» Вона пішла, а я до ранку зміг прочитати цілу книжку.

На першому вивченні я запитав брата Гарднера: «То що ми будемо вивчати?» Він відповів: «Книжку, яку я тобі дав».— «Я вже її прочитав»,— сказав я. Брат Гарднер лагідно вів далі: «Тоді розгляньмо тільки перший розділ». Мене вразило те, скільки я пропустив. Він просив мене відшукувати багато біблійних віршів у моїй Біблії (переклад Короля Якова). Нарешті я став пізнавати правдивого Бога Єгову. Того ранку брат Гарднер,  якого я ніжно називав Джим, пройшов зі мною три розділи з книжки «Правда». Відтоді кожного четверга ми вивчали з ним по три розділи. Мені дуже подобалися такі вивчення. Для мене було великою честю вчитися від цього помазаного брата, який особисто знав Чарлза Рассела.

Через кілька тижнів я став вісником доброї новини. Джим допоміг мені позбутися багатьох хвилювань, у тому числі подолати страх у служінні від дому до дому (Дії 20:20). Завдяки співпраці з Джимом я полюбив проповідування. Донині я вважаю служіння найпочеснішим обов’язком. Як же приємно бути Божим співпрацівником! (1 Кор. 3:9).

Я хочу розповісти вам про щось дуже особисте — про мою першу любов до Єгови (Об’яв. 2:4). Ця любов до Єгови допомагає мені давати собі раду з болісними спогадами про війну і з багатьма іншими випробуваннями (Ісаї 65:17).

Пригадую особливий день навесні 1971 року. Напередодні я був змушений виселитися з помешкання, де жив з батьками. Вітчим не хотів терпіти у своєму домі Свідка Єгови. У той час я мав небагато грошей. Лікарня, в якій я працював, видавала мені зарплатню раз на два тижні, і більшість цих грошей я витрачав, щоб придбати парадний одяг, в якому можна було ходити в служіння і гідно представляти Єгову. У мене були певні заощадження, але вони лежали в банку штату Мічиган, де я виростав. Через це я кілька днів жив у своїй машині. Я голився і мився в туалетах бензозаправних станцій.

 Одного разу я приїхав до Залу Царства після чергування в лікарні. До зустрічі для проповідницького служіння залишалося ще кілька годин. Я сидів за залом, де мене ніхто не бачив, і мені пригадався В’єтнам. На мене нахлинули гнітючі спогади: запах обгорілих тіл, вигляд крові та її згустків. У своєму розумі я чітко бачив молодих чоловіків і чув, як кожен з них розпачливо питав мене: «Я виживу? Я виживу?» Я знав, що вони помруть, але намагався потішати їх, приховуючи від них правду. У мене защеміло серце від таких болючих спогадів.

Я молився, по щоках мені котилися сльози (Пс. 56:8). Я почав роздумувати про надію на воскресіння і зрозумів: завдяки воскресінню Бог Єгова виправить наслідки різанини, яку я бачив, та вилікує емоційний біль, котрого зазнав я та інші люди. Бог поверне життя тим хлопцям, і вони матимуть нагоду пізнати правду про нього (Дії 24:15). У той момент я відчув у серці велику любов до Єгови, вона зворушила мене до глибини душі. Ось чому цей день особливий для мене. Відтоді я з усіх сил стараюся зберегти свою першу любов до Єгови, зокрема коли зазнаю́ випробувань і труднощів.

Під час війни люди чинять звірства. І я не був винятком. Проте мені допомогли роздуми над двома улюбленими віршами. Перший записаний в Об’явлення 12:10, 11, де сказано, що перемога над Дияволом здобувається не лише завдяки звістці, яку ми проголошуємо, але й завдяки крові Ягняти. Другий вірш — Галатів 2:20. З цього вірша я розумію, що Христос Ісус помер «за мене». На основі Ісусової крові Єгова прощає мені провини. Усвідомлюючи це, я маю чисте сумління і відчуваю спонуку робити все можливе, щоб допомагати іншим пізнати правду про нашого милосердного Бога Єгову (Євр. 9:14).

Згадуючи своє життя, я бачу, як Єгова постійно дбає про мене. Я вельми вдячний йому за це. Наприклад, коли Джим довідався, що я живу в машині, він у той же день познайомив мене з сестрою, яка мала невеличкий готель. Я переконаний, що Єгова послуговувався Джимом і тою сестрою, щоб я мав де жити. Єгова такий добрий до мене! Він дбає про своїх вірних служителів.

У травні 1971 року мені довелося поїхати в одній справі до Мічигану. Перед виїздом зі збору Делрей-Біч у Флориді я заклав літературою весь багажник свого автомобіля і поїхав 75-ю автомагістраллю на північ. Багажник став порожнім ще до того, як я виїхав із сусіднього штату Джорджія. Я ревно проповідував добру новину про Царство, де тільки міг. Я зупинявся біля в’язниць і навіть розповсюджував буклети в туалеті на стоянках. Мені й нині цікаво, чи дало ріст посіяне насіння (1 Кор. 3:6, 7).

Усе ж мушу визнати: коли я лише пізнав правду, то не був тактовним, особливо з рідними. Оскільки в мені палала перша любов до Єгови, я проповідував їм сміливо, але грубо. Я завжди любив своїх братів, Джона й Рона, однак, розповідаючи їм про правду, був різким. Пізніше я вибачився за свою нетактовність. А втім, я ніколи не перестаю молитись про те, щоб вони прийняли правду. Єгова продовжує мене навчати, і тепер я проповідую і навчаю тактовніше (Кол. 4:6).

У той час, як я постійно пам’ятаю про свою любов до Єгови, я не забуваю про любов до інших. Моя кохана дружина Сузан — ще одна моя любов. Я потребував людини, яка допомагала б мені виконувати працю Царства. Сузан духовно сильна жінка. Вона жила разом з батьками в Кранстоні (Род-Айленд). Пригадую, як одного дня під час залицяння я прийшов до Сузан. Вона сиділа на ґанку і читала «Вартову башту», відшукуючи в Біблії наведені вірші. Мене вразило те, що вона робила це, читаючи статтю, яка не була призначена для вивчення. Я подумав: «Яка духовна сестра!» Ми одружилися у грудні 1971 року, і я вдячний їй за те, що вона завжди поряд зі мною і підтримує мене. Особливо мені подобається, що вона любить Єгову більше, ніж мене.

У нас з Сузан народилося двоє синів — Джессі й Пол. Вони росли, і Єгова був з ними (1 Сам. 3:19). Вони прийняли правду, і завдяки цьому ми з Сузан маємо шану в людей. Наші сини продовжують служити Єгові, бо не втрачають першої любові до нього. Кожен з них служить Єгові повночасно понад 20 років. Я пишаюся і своїми чудовими невістками, Стефані та Ракель, і вважаю їх  своїми дочками. Обидва мої сини одружилися з духовними жінками, які люблять Бога Єгову всім серцем і душею (Еф. 6:6).

Після свого хрещення я служив 16 років у Род-Айленді, де маю чимало дорогих друзів. Мені приємно згадувати багатьох чудових старійшин, з якими я служив. Крім того, я вдячний роз’їзним наглядачам за те, що вони справили на мене хороший вплив. Яка ж велика честь служити з братами, котрі зберігають свою першу любов до Єгови! У 1987 році ми переїхали в Північну Кароліну, щоб служити в території, де була більша потреба. Там у нас також з’явилися друзі *.

У серпні 2002 року ми з Сузан прийняли запрошення стати членами родини Бетелю в Паттерсоні (США). Я працював у відділі служіння, а Сузан — у пральні. Ця робота приносила їй велике задоволення. А в серпні 2005 року мене призначили членом Керівного органу. Я вважав себе недостойним цієї честі. Моя люба дружина була приголомшена самою думкою про відповідальність, роботу і подорожі, пов’язані з моїми новими обов’язками. Сузан завжди боялася літати, але нам доводиться багато літати! Сердечні слова дружин інших членів Керівного органу допомогли їй рішуче в усьому підтримувати мене. І вона це робить, за що я її дуже кохаю.

В моєму офісі є багато фотографій, які мають для мене неабияке значення. Вони нагадують мені про моє чудове життя. Я вже отримав чимало благословень за те, що з усіх сил намагаюсь не забувати своєї першої любові до Єгови!