«Біля річки Коко поверни направо»
Лист з Нікарагуа
«Біля річки Коко поверни направо»
«ТОБІ знадобиться повнопривідна машина, лебідка і додаткові каністри з пальним. Будуть місця, де автомобіль може застрягнути в болоті аж по саму вісь. Біля річки Коко поверни направо».
Мушу визнати, що ці слова мого друга-місіонера зовсім не додали мені впевненості. Все ж таки одного четверга зранку я вирушив у дорогу, щоб відвідати християнський конгрес у Вамблані — невеличкому містечку на півночі Нікарагуа.
Я виїхав на світанку і спершу рухався на своїй старенькій, але міцній вантажівці рівним Панамериканським шосе. У Хінотезі я звернув на ґрунтову дорогу, яку місцеві жителі називають фео, тобто огидна. Виїжджаючи з міста, я помітив дві крамнички. Одна з них називалася «Боже чудо», а інша — «Воскресіння».
Дорога була звивистою і пролягала через пагорби та долини. На краю проваль і глибоких ярів я їхав дуже повільно. Мій шлях проходив попри довге озеро, яке вмостилося у низині поміж високих, вкритих хмарами гір. Крізь туман я бачив дерева, оповиті орхідеями та іспанським мохом.
Після одного різкого повороту я ледве розминувся із зустрічним автобусом, що їхав посередині дороги. Він вивергав чорний дим, а з-під його коліс вилітали камінці. Тут у Нікарагуа на лобовому склі автобусів нерідко можна побачити прізвиська агресивних водіїв, скажімо Завойовник, Скорпіон, Пітон чи Мисливець.
Опівдні я вже їхав долиною Пантасма. Там я проминув дерев’яний будиночок з акуратно заметеним подвір’ям. Усе виглядало як малюнок з дитячої книжки: на лавочці сидів дідусь, під деревом спав пес, а поряд стояли два воли, запряжені у віз з дерев’яними колесами. В одному маленькому містечку я побачив юрбу дітей, котрі вибігли зі школи. У своїх темно-синіх формах вони швидко заповнили головну вулицю, наче морська хвиля накотилася на порожній берег.
Коли я під’їжджав до Вівілі, сонце немилосердно пекло. Аж ось я побачив річку Коко. Могутня ріка виділялась на тлі міста, невтомно несучи свої води. Я пригадав пораду друга і повернув направо, опинившись на 37-кілометровому, дуже небезпечному відрізку дороги до Вамблана.
Я просувався розбитим шляхом по камінні та вибоїнах. Розбризкуючи воду, моя вантажівка перетнула вісім-дев’ять струмків. Я намагався оминати зроблену у висохлому болоті колію і здіймав за собою куряву, схожу на невелику пилову бурю. Як сказали б місцеві жителі, «я їв порох». Нарешті
подорож підходила до кінця: десь там, серед вкритої деревами тінистої долини виднілась моя мета — Вамблан.Наступного дня я пробудився о пів на п’яту ранку. Схоже, ніхто вже не спав. Мене підняло невблаганне кукурікання півнів, і я вирішив пройтися головною вулицею. У чистому гірському повітрі витав запах тортильї, яку готували в кам’яних печах.
То тут, то там виднілися яскраві пейзажі раю, намальовані місцевими художниками на стінах будинків. Вивіски на пульперіас, тобто крамничках на розі вулиць, рекламували тонізуючі напої. Розклеєні плакати нагадували людям про обіцянки останніх трьох урядів. Бляшані туалети, поставлені на бетонних плитах, виблискували на сонці.
Я вітався з людьми: «Адіос!», як це прийнято в Нікарагуа. Люди усміхались і приязно мені відповідали. Ми мусили говорити трохи голосніше, оскільки нам заважав шум місцевого транспорту — постукування кінських копит і копит мулів.
Під вечір у п’ятницю на дводенний конгрес почали прибувати сім’ї. Вони приходили пішки, приїжджали на конях чи вантажівками. Деякі хлопчики та дівчатка, взуті у пластмасові сандалі, йшли пішки аж шість годин. На їхньому шляху було багато небезпек, наприклад наземні міни біля річкових переправ чи п’явки у тихих водах. Але це їх не злякало. Дехто з віддалених поселень приніс із собою лише трохи їжі — рис, заправлений смальцем. Що ж спонукало цих людей подолати усі перешкоди?
Вони прийшли, щоб зміцнити свою віру в краще майбутнє. Вони прийшли, щоб почути навчання з Біблії. Вони прийшли, щоб догоджати Богові.
І ось настала субота. Під бляшаним дахом на дерев’яних лавках і пластмасових стільцях розмістилося понад 300 слухачів. Матері годували своїх немовлят. А на сусідній фермі рохкали свині та кукурікали півні.
Сонце припікало дедалі сильніше, і незабаром настала майже нестерпна спека. Однак присутні дуже уважно слухали всі поради та настанови, які давалися зі сцени. Вони стежили у своїх Бібліях, коли промовець зачитував вірші, співали пісні, складені на основі Божого Слова, а також з повагою слухали молитви, виголошені від їхнього імені.
Після програми я приєднався до інших і пограв з дітьми у квача. Потім ми переглянули записи, які зробили юні слухачі. На своєму комп’ютері я показав їм фотографії зірок і галактик. Діти сміялись, і їхні батьки теж були щасливі.
Конгрес закінчився дуже швидко, і всім довелось повертатися додому. Я поїхав наступного ранку, сповнений приємних вражень і щирої любові до своїх нових друзів. Вони знають, як бути задоволеним з того, що мають, і як чекати на Єгову. Я вирішив наслідувати їх у цьому.
[Ілюстрації на сторінці 17]
Щоб відвідати конгрес у Вамблані, сім’ї подолали багато кілометрів