Чи Петро був «скелею», на якій збудовано церкву?

 Матв. 16:18 (Лев.): «Я тобі кажу, що ти єси Петро, і на сій скалі збудую мою церкву і ворота пекольні не переможуть її». (Зверніть увагу, що в контексті [вірші 13, 20] обговорюється те, ким є Ісус).

Кого апостоли Петро і Павло вважали «скелею», «наріжним каменем»?

Дії 4:8—11 (Хом.): «Петро, наповнений Духом Святим, до них промовив: «Начальники народу й старші! ...Ім’ям Ісуса Христа Назарянина, якого ви розіп’яли, а якого Бог воскресив з мертвих,— ним цей стоїть здоровий перед вами. Він — отой камінь, яким ви, будівничі, знехтували і який став головним на розі [«наріжним каменем», УКУ]».

1 Пет. 2:4—8 (УКУ): «Приступіть до нього [Господа Ісуса Христа]... Та й самі ви, мов живе каміння, будуйтеся яко духовний дім... Бо в Писанні стоїть: Ось я кладу в Сіоні камінь вибраний, наріжний, дорогоцінний; хто вірує в нього, не осоромиться. Вам, отже, що віруєте, він честь; а тим, що не вірять, камінь, що відкинули будівничі, став каменем наріжним і каменем спотикання і скелею падіння».

Еф. 2:20 (Хом.): «[Ви] побудовані на підвалині апостолів і пророків, де наріжним каменем — сам Ісус Христос».

Яким був погляд Августина (якого католицька церква вважає святим)?

«У той самий період мого священства я також написав книжку проти листа Доната... У цій книжці в одному місці я сказав про Апостола Петра: «На ньому як на скелі була збудована Церква»... Але знаю, що Господні слова: «Ти єси Петро, і на сій скалі збудую мою церкву» — пізніше я дуже часто пояснював так, щоб розумілося, що Церква збудована на Тому, кого Петро визнавав, кажучи: «Ти Христос, Син Бога живого», тож Петро, названий так цією скелею, представляв Церкву, що збудована на цій скелі, і одержав «ключі царства небесного». Бо йому було сказано «ти Петро», а не «ти скеля». А «скелею був Христос», визнаючи  якого,— як і ціла Церква визнає,— Симон був названий Петром» («Отці церкви. Святий Августин. Перегляд» [«The Fathers of the Church—Saint Augustine, the Retractations»], Вашингтон, 1968, переклад Мері І. Боґан, кн. I, с. 90).

Чи інші апостоли визнавали, що Петро має серед них першість (примат)?

Луки 22:24—26 (Хом.): «Знялась між ними [апостолами] й суперечка, хто з них має вважатися за більшого. Ісус сказав їм: «Царі народів панують над ними, і ті, що владу над ними мають, доброчинцями звуться. Не так хай буде з вами!» (Якби Петро був «скелею», то чи постало б питання, «хто з них має вважатися за більшого»?)

Оскільки Ісус Христос, голова збору, живий, то чи йому потрібні наступники?

Євр. 7:23—25 (Хом.): «Отих священиків [в Ізраїлі] було більше, бо смерть не дозволяла їм зоставатися; цей же [Ісус Христос], тому що перебуває повіки, має священство непроминальне і тому може спасти повіки тих, які через нього до Бога приступають, бо він завжди живий, щоб за них заступатися».

Рим. 6:9 (Хом.): «Христос, воскреснувши з мертвих, вже більше не вмирає».

Еф. 5:23 (Хом.): «Христос голова Церкви».

Які «ключі» були довірені Петрові?

Матв. 16:19 (Хом.): «Я дам тобі ключі Небесного Царства, і що ти на землі зв’яжеш, те буде зв’язане на небі; і те, що ти на землі розв’яжеш, те буде розв’язане й на небі».

В Об’явленні Ісус згадав символічний ключ, який він сам використовує, щоб відкривати людям різні привілеї та можливості

Об’яв. 3:7, 8 (Хом.): «Ось що говорить Святий — Істинний, хто має ключ Давидів, хто відкриває і ніхто не зачинить, і закриває і ніхто не відчинить. ...Я  відчинив перед тобою двері, і ніхто не спроможний зачинити їх».

Петро використав довірені йому «ключі», щоб відкрити (євреям, самарянам, язичникам) можливість отримати Божий дух і перспективу ввійти до небесного Царства

Дії 2:14—39 (Хом.): «Петро виступив з одинадцятьма, підняв свій голос і так до них промовив: «Мужі юдейські та всі ви, мешканці Єрусалиму! ...Бог зробив Господом і Христом оцього Ісуса, якого ви розіп’яли». Почувши це, вони розжалобилися серцем і сказали до Петра й до інших апостолів: «Що нам робити, мужі брати?» Петро ж до них: «Покайтесь», каже, «і нехай кожний з вас охриститься в ім’я Ісуса Христа на відпущення гріхів ваших, і ви приймете дар Святого Духа. Для вас бо ця обітниця і для дітей ваших та й для всіх тих, що далеко, скільки б їх покликав Господь, наш Бог».

Дії 8:14—17 (Хом.): «Довідавшися, що Самарія прийняла слово Боже, апостоли, які були в Єрусалимі, послали до них Петра і Йоана. Ці прийшли й помолилися за них, щоб вони прийняли Духа Святого, бо він ще не зійшов був ні на кого з них, а лише були охрищені в ім’я Господа Ісуса. Тоді поклали на них руки, і вони прийняли Святого Духа». (Вірш 20 показує, що в цьому випадку брав провід Петро).

Дії 10:24—48 (Хом.): «Наступного ж дня він увійшов у Кесарію. А Корнилій [необрізаний язичник]... чекав їх. ...Петро почав говорити... Петро ще говорив слова ці, як Святий Дух зійшов на всіх, хто слухав промову».

Чи небо чекало, поки Петро прийме рішення, і тоді дотримувалось його керівництва?

Дії 2:4, 14 (Хом.): «Усі вони сповнились Святим Духом і почали говорити іншими мовами, як Дух давав їм промовляти. Тоді [після того як Христос, голова збору, спонукав їх до дії за допомогою святого духу] Петро виступив з одинадцятьма, підняв свій голос і так до них промовив...». (Див. вірш 33).

 Дії 10:19, 20 (Хом.): «Дух сказав до нього [Петра]: «Он три чоловіки тебе шукають. Устань же, зійди вниз і піди з ними без усякого вагання [до дому язичника Корнилія], бо то я послав їх».

Порівняйте Матвія 18:18, 19.

Чи Петро є суддею, який вирішує, хто достойний ввійти у Царство?

2 Тим. 4:1 (Хом.): ‘Христос Ісус має судити живих і мертвих’.

2 Тим. 4:8 (Хом.): «Тепер же приготований мені вінок справедливости, що його дасть мені того дня Господь [Ісус Христос], справедливий Суддя; та не лише мені, але всім тим, що з любов’ю чекали на його появу».

Чи Петро був у Римі?

Рим згадується у Святому Письмі в декількох віршах; у жодному з них не сказано, що Петро там був. З 1 Петра 5:13 видно, що він був у Вавилоні. Чи це тільки прихований натяк на Рим? Те, що Петро був у Вавилоні, узгоджується з його призначенням проповідувати євреям (як показано в Галатів 2:9), оскільки у стародавньому місті Вавилоні та його околицях жило багато євреїв. Обговорюючи створення Вавилонського Талмуда, «Юдейська енциклопедія» згадує єврейські «вищі навчальні заклади у Вавилоні», що існували там в роки нашої ери («Encyclopaedia Judaica», Єрусалим, 1971, т. 15, кол. 755).

Чи існує неперервна лінія наступників від Петра до сучасних пап?

Єзуїт Джон Мак-Кензі, будучи професором теології в університеті Нотр-Дам, написав: «Немає жодних історичних доказів того, що існує безперервний ланцюг передачі церковної влади» («Римо-католицька церква» [«The Roman Catholic Church»], Нью-Йорк, 1969, с. 4).

«Нова католицька енциклопедія» визнає: «...брак документів лишає багато неясного щодо раннього розвитку єпархії...» («New Catholic Encyclopedia», 1967, т. I, с. 696).

 Заяви про божественне призначення нічого не значать, якщо ті, хто їх робить, не коряться Богові та Христу

Матв. 7:21—23 (Хом.): «Не кожний, хто промовляє до мене: Господи, Господи! — ввійде в Царство Небесне, лише той, хто чинить волю Отця мого, що на небі. Багато мені того дня скажуть: Господи, Господи! Хіба ми не твоїм ім’ям пророкували? Хіба не твоїм ім’ям бісів виганяли? Хіба не твоїм ім’ям силу чудес творили? І тоді я їм заявлю: Я вас не знав ніколи! Відійдіте від мене, ви, що чините беззаконня!»

Дивіться також Єремії 7:9—15.

Чи ті, які звуться наступниками апостолів, дотримуються вчень і способу дій Ісуса Христа та його апостолів?

У «Католицькому словнику» сказано: «Римська Церква є апостольською через те, що її доктрина — це віра, колись відкрита апостолам, яку вона охороняє й пояснює, не додаючи до неї і не віднімаючи від неї» (В. Е. Аддіс і Т. Арнольд, «A Catholic Dictionary», Лондон, 1957, с. 176). Чи це підтримується фактами?

Хто такий Бог

«Трійця — це термін, який вживається для позначення центрального догмата християнської релігії» («Католицька енциклопедія» [«The Catholic Encyclopedia»], 1912, т. XV, с. 47).

«Ні слова Трійця, ні чітко висловленого догмата не знаходимо в Новому Завіті... Догмат поступово розвивався протягом кількох століть і в супроводі багатьох суперечок» («Нова британська енциклопедія» [«The New Encyclopædia Britannica»], 1976, Мікропедія, т. X, с. 126).

«Екзегети й біблійні теологи, у тому числі все більше й більше римо-католиків, усвідомлюють, що не можна без серйозних застережень говорити про те, що догмат про Трійцю викладається в Новому Завіті. Паралельно з цим історики церковної догматики і представники систематичної теології теж усвідомлюють,  що коли говоримо про беззастережне навчання догмата про Трійцю, то переходимо від початкового періоду християнства до, скажімо, останньої чверті IV століття» («Нова католицька енциклопедія», 1967, т. XIV, с. 295).

Целібат духівництва

Папа Павло VI у своїй енцикліці «Sacerdotalis Caelibatus» («Про целібат священиків», 1967) підтвердив, що від священиків вимагається безшлюбності, але визнав, що у «Новому Завіті, в якому зберігається вчення Христа й апостолів... не вимагається відкрито безшлюбності від священнослужителів... Сам Ісус не ставив такої передумови, коли вибирав Дванадцятьох, також апостоли не вимагали безшлюбності від тих, які головували над першими християнськими громадами» («Папські енцикліки. 1958—1981 роки» [«The Papal Encyclicals 1958-1981»], Фоллс-Черч, Віргінія, США, 1981, с. 204).

1 Кор. 9:5 (Хом.): «Хіба ми не маємо права водити (з собою) сестру-жінку [«взяти собі віруючу дружину», СМ], як інші апостоли, брати Господні, і Кифа?» («Кифа» — це арамейське ім’я, дане Петрові; див. Івана 1:42 [Хом.]. Дивіться також Марка 1:29—31, де згадується про тещу Симона, тобто Петра).

1 Тим. 3:2 (Хом.): «Треба, отже, щоб єпископ був... однієї лише жінки чоловіком [«тільки раз одружений», прим. в КГМ]».

Ще до епохи християнства в буддизмі безшлюбність вимагалася від священиків та монахів (Генрі С. Лі, «Історія целібату священиків у християнській церкві» [«History of Sacerdotal Celibacy in the Christian Church»], четверте вид., переглянуте, Лондон, 1932, с. 6). І навіть до того безшлюбність була обов’язковою для вавилонських жерців вищих рангів, згідно з книжкою А. Гіслопа «Два Вавилони» («The Two Babylons», Нью-Йорк, 1943, с. 219).

1 Тим. 4:1—3 (Хом.): «Дух виразно каже, що за останніх часів деякі відступлять від віри і пристануть до духів обманних і навчань бісівських; ...вони заборонятимуть одружуватися».

 Відокремленість від світу

В 1965 році у зверненні до Організації Об’єднаних Націй папа Павло VI сказав: «Люди світу звертаються до Організації Об’єднаних Націй як до останньої надії на згоду і мир; дозвольте Нам тут від їхнього імені, як також і Свого, виразити пошану й надію» («Візит папи» [«The Pope’s Visit»], Нью-Йорк, 1965, спеціальний звіт «Тайм-лайф», с. 26).

Ів. 15:19 (Хом.): «[Ісус Христос сказав:] Були б ви від світу, то світ би своє любив. А що ви не від світу, бо я вибрав вас від світу, ось тому й ненавидить вас світ».

Як. 4:4 (Хом.): «Хіба не знаєте, що дружба світу цього — то ворожнеча проти Бога?»

Застосування зброї

Католицький історик Е. І. Воткін пише: «Хоч як болісно визнати це, але ми не можемо заради фальшивого повчання або нечесної лояльності заперечити чи зігнорувати історичний факт, що єпископи послідовно підтримували усі війни, які провадили уряди їхніх країн. Я не знаю жодного випадку, коли б місцева ієрархія осудила яку-небудь війну як несправедливу. ...Яка б не була офіційна теорія, але на практиці гасло «Моя країна завжди права» було принципом, якого під час війни дотримувалися католицькі єпископи» («Мораль і снаряди» [«Morals and Missiles»] за редакцією Чарлза С. Томпсона, Лондон, 1959, с. 57, 58).

Матв. 26:52 (Хом.): «Тоді Ісус сказав до нього: «Вклади твій меч назад до піхви: всі бо, що за меч беруться, від меча загинуть».

1 Ів. 3:10—12 (Хом.): «З того виявляються діти Божі й діти дияволові: ...не є від Бога... той, хто не любить брата свого. ...Ви від початку чули: щоб один одного любити, а не як Каїн, який був від лукавого й убив брата свого».

У світлі вищесказаного чи ті, які звуться наступниками апостолів, дійсно навчають і поводяться так, як навчали й поводилися Христос та його апостоли?