Ісус Христос
Ім’я і титул Божого Сина під час його життя на землі (титул він отримав, коли був помазаний святим духом).
Ім’я Ісус (грец. Іесу́с) відповідає єврейському імені Єшуа (повна форма — Єгошуа), що означає «Єгова є спасіння». Це чоловіче ім’я у давнину було досить поширеним. Тому до імені часто додавали уточнення, наприклад казали: «Ісус назарянин» (Мр 10:47; Дії 2:22). Титул Христос походить від грецького слова Хрісто́с, що є відповідником єврейського Машı́ах («Месія») і означає «Помазанець». Словом «помазанець» називали також інших осіб, як-от Мойсея, Аарона і Давида (Єв 11:24—26; Лв 4:3; 8:12; 2См 22:51), але служіння і становище, на які вони були помазані, стали прообразом важливішого служіння і становища Ісуса Христа. Тож становище Ісуса було унікальним — він був «Христом, Сином живого Бога» (Мт 16:16; див. МЕСІЯ; ХРИСТОС).
Життя до приходу на землю. Життя того, хто став відомий як Ісус Христос, почалося не на землі. Він сам говорив, що перед приходом на землю жив на небі (Ів 3:13; 6:38, 62; 8:23, 42, 58). В Івана 1:1, 2 згадується ім’я, яке Ісус мав на небі: «На початку було Слово [грец. Ло́ґос], Слово було з Богом, і Слово було богом [«було божественним», AT, Mo; «божественної природи», Böhmer, Stage]. Воно було з Богом на початку». Оскільки Єгова вічний і не мав початку (Пс 90:2; Об 15:3), то вираз «було з Богом на початку» говорить про початок творчих діл Єгови. Це підтверджують також інші біблійні вірші, в яких про Ісуса говориться як про «народженого першим з усього створіння», «початок Божого творіння» (Кл 1:15; Об 1:1; 3:14). Отже, Біблія показує, що Слово (Ісус до приходу на землю) — це перше творіння Бога, його первонароджений Син.
Ісус сам не раз підтверджував, що Єгова справді був його Батьком, тим, хто дав йому життя, і що він, первонароджений Син, був його творінням. Він вказав на Бога як на Джерело свого життя, говорячи: «Я живу завдяки Батькові». Згідно з контекстом, це означало, що своє життя він отримав від Батька, так само як підвладні смерті люди отримують життя завдяки вірі у викупну жертву Ісуса (Ів 6:56, 57).
Якщо припустити, що підрахунки сучасних вчених щодо віку матеріального Всесвіту хоча б приблизно правильні, то життя Ісуса як духовної особи почалося за мільярди років до створення людини. (Пор. Мих 5:2.) Цей первонароджений духовний Син допомагав Батькові творити все інше (Ів 1:3; Кл 1:16, 17). Він брав участь у створенні мільйонів духовних синів, з яких складається небесна родина Бога Єгови (Дн 7:9, 10; Об 5:11), а також матеріального Всесвіту і перших створінь, які мали в ньому жити. Цілком логічно, що саме цьому Синові, первонародженому, Єгова сказав: «Створімо людину на наш образ, на нашу подобу» (Бт 1:26). Усе було створене не лише «через нього», а й «для нього» — Божого Первістка, «спадкоємця усього» (Кл 1:16; Єв 1:2).
Не був Співтворцем. Хоча Син брав участь у творенні, він не був Співтворцем, рівним Батькові. Творча сила походила від Бога, якому належить святий дух, або діюча сила (Бт 1:2; Пс 33:6). Єгова — Джерело життя, тому всі живі створіння, видимі і невидимі, завдячують своїм життям йому (Пс 36:9). Тож Син був не Співтворцем, а посередником або знаряддям, яким послуговувався Єгова, Творець. Сам Ісус говорив, що Творцем був Бог, і цю істину підтверджує все Писання (Мт 19:4—6; див. ТВОРЕННЯ).
Уособлена мудрість. Те, що в Біблії говориться про Слово, відповідає опису з Прислів’я 8:22—31. У цих віршах мудрість зображено як особу, так ніби мудрість здатна говорити і діяти (Пр 8:1). Багато християнських богословів перших століть нашої ери вважали, що цей уривок — символічний опис Божого Сина до його народження на землі. Розглянуті вище уривки Писань підтверджують сказане у віршах з Прислів’я, що Єгова «створив» Сина як «початок його творчої дороги, найперше з його прадавніх діл» і що Син був «майстром біля [Єгови]» під час створення землі. В єврейській мові (як і в українській та багатьох інших) іменники мають роди, і слово «мудрість» — жіночого роду. Однак те, що в згаданих віршах вживається слово жіночого роду, не означає, що воно не може уособлювати Божого первонародженого Сина. Грецьке слово, перекладене як «любов» у вислові «Бог є любов» (1Ів 4:8), також жіночого роду, але це не означає, що і Бог — жіночого роду. Соломон, який написав більшу частину книги Прислів’я (Пр 1:1), назвав себе коге́лет («той, хто збирає, скликає людей») (Ек 1:1, прим.), а це слово теж належить до жіночого роду.
Мудрість стає очевидною, лише коли якимось чином виявляється. Бог виявив свою мудрість у творенні (Пр 3:19, 20), але зробив це через свого Сина. (Пор. 1Кр 8:6.) Через нього Єгова також розкрив сповнений мудрості намір щодо людства, і в цьому намірі Ісус Христос відіграє́ провідну роль. Тому апостол Павло міг сказати, що Христос представляє «Божу силу й мудрість» і що він «став для нас Божою мудрістю і праведністю, дав можливість бути освяченими і отримати визволення на основі викупу» (1Кр 1:24, 30; пор. 1Кр 2:7, 8; Пр 8:1, 10, 18—21).
В якому розумінні він «єдинородний Син». Ісуса названо «єдинородним Сином» (Ів 1:14; 3:16, 18; 1Ів 4:9), але це не означає, що інші духовні створіння не є Божими синами. Біблія і їх називає синами (Бт 6:2, 4; Йв 1:6; 2:1; 38:4—7). Однак первонароджений Божий Син відрізнявся від решти Божих синів тим, що лише він був створений безпосередньо Батьком, інші духовні сини були створені, або народжені, Єговою через цього Первістка. Тож «Слово» було «єдинородним Сином» Єгови в особливому значенні, так само як Ісак був «єдинородним сином» Авраама в особливому значенні (його батько вже мав одного сина, але не від своєї дружини Сарри) (Єв 11:17; Бт 16:15).
Чому його названо «Словом». Ім’я (або, можливо, титул) «Слово» (Ів 1:1), очевидно, вказує на роль, яку Божий первонароджений Син виконував після створення всіх інших розумних створінь. Про подібну роль згадується у Вихід 4:16, де Єгова сказав Мойсею стосовно його брата: «Аарон говоритиме замість тебе до народу, він буде твоїм речником, а ти будеш для нього як Бог». Аарон мав бути речником Мойсея, Божого головного представника на землі. Те саме можна сказати про Слово, або Логос, яке стало Ісусом Христом. Очевидно, Єгова через свого Сина передавав інформацію і настанови іншим членам своєї духовної родини, через нього він передавав звістки і людям на землі. Аби показати, що він Слово, або Речник Бога, Ісус сказав юдеям: «Те, чого я навчаю, походить не від мене, а від того, хто мене послав. Якщо хтось хоче виконувати Божу волю, то він знатиме, від Бога це вчення чи я говорю сам від себе» (Ів 7:16, 17; пор. 12:50; 18:37).
Коли Ісус, Слово, жив на небі, він, без сумніву, неодноразово виступав у ролі Речника Єгови і передавав його слова людям на землі. Хоча з деяких біблійних розповідей можна зрозуміти, що Єгова говорив до людей особисто, з інших бачимо, що він робив це через ангела, який його представляв. (Пор. Вх 3:2—4 з Дії 7:30, 35; також Бт 16:7—11, 13; 22:1, 11, 12, 15—18.) Тому можна зробити висновок, що в більшості випадків Бог говорив через Слово. Імовірно, так було в Едемі. З Писань видно, що у двох із трьох випадків, коли Бог говорив в Едемі, разом з ним був ще хтось — без сумніву, його Син (Бт 1:26—30; 2:16, 17; 3:8—19, 22). Крім того, Божий Син, Слово, міг бути тим ангелом, який вів ізраїльтян через пустелю і чийого голосу вони мали в усьому слухатися, бо цей ангел діяв від імені Єгови (Вх 23:20—23; пор. ІсН 5:13—15).
Це не означає, що Слово — єдиний ангел, через якого промовляв Єгова. Натхнені слова в Дії 7:53, Галатів 3:19 та Євреїв 2:2, 3 ясно показують, що Закон-угоду передав Мойсею не Первісток Бога, а інші його духовні сини, ангели.
Після того як Ісус повернувся до небесної слави, він і далі носить ім’я «Слово Боже» (Об 19:13, 16).
Чому в одних перекладах Ісуса названо «Богом», а в інших — «богом»?
Деякі переклади передають Івана 1:1 так: «Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово». У грецькому тексті буквально сказано: «На початку було [артикль] слово, і [артикль] слово було біля [артикль] бога, і бог було [артикль] слово». Перекладачеві потрібно самому визначити, які слова написати з великої літери, враховуючи правила мови перекладу. Цілком очевидно, що з великої літери слід написати перше слово «бог», бо йому передує артикль і воно вказує на Всемогутнього Бога, з яким було Слово. Але ці міркування не стосуються другого слова «бог». Тому в «Перекладі нового світу» говориться: «На початку було Слово, Слово було з Богом, і Слово було богом».
По-перше, вірш говорить, що Слово було «з Богом», а отже не могло бути Богом, тобто Всемогутнім Богом. (Якби у вірші 1 справді говорилось, що Слово було Богом, то вірш 2 не мав би змісту.) Також недарма слово «бог» (грец. тео́с) у другому випадку вживається без означеного артикля (грец. го). Щодо цього Ернст Генхен у своєму коментарі до Євангелія від Івана (розділи 1—6) зазначив: «Тео́с і го тео́с (“бог, божественний” і “Бог”) не означали у той час одне і те саме... По суті, для... євангеліста лише Батько був “Богом” (го тео́с; пор. 17:3); “Син” підпорядковувався йому (пор. 14:28). Але на це лише натякається у вірші, а головною є думка про близькість між ними... Ідея про те, що поряд з Богом існували відмінні від нього, підлеглі йому божественні істоти, не суперечила єврейському і християнському монотеїзму. Доказом цього є Філ. 2:6—10. В цьому уривку Павло говорить про божественну істоту, яка пізніше стала людиною — Ісусом Христом... Тож як у Філіппійців, так і в Івана 1:1 згадується не про діалектичну двоєдину особу, а про тісний союз двох окремих осіб» (Haenchen E. John 1 / translated by R. W. Funk. 1984. P. 109, 110).
Запропонувавши варіант перекладу Івана 1:1в «і божественне (якому властива божественність) було Слово», Е. Генхен сказав: «У цьому випадку дієслово “було” (ен) просто є частиною іменного присудка. Тож варто звернути особливу увагу на іменник, який входить до складу цього присудка: тео́с не те саме, що го тео́с (“божественний” не те саме, що “Бог”)» (Там само. P. 110, 111). Трохи детальніше про це пише Філіп Харнер. Він обговорює граматичну конструкцію з Івана 1:1, в якій іменна частина присудка вживається без артикля, тобто іменник, який входить до складеного присудка і стоїть перед дієсловом, не має означеного артикля. Такий присудок (його ще називають кваліфікативним) насамперед виражає властивість підмета і вказує, що «лоґос мало природу теос». Далі він говорить: «На мою думку, в Івана 1:1 кваліфікативне значення іменної частини присудка настільки очевидне, що не можна вважати, що іменник теос зберігає свою роль іменника» (Journal of Biblical Literature. 1973. P. 85, 87). Інші перекладачі також визнають, що грецьке слово має кваліфікативне значення і описує природу Слова, тому передають цю фразу як «Слово було божественне» (AT; Sd; пор. Mo; див. ГП, додаток 3 [NW, додаток 6А]).
Єврейські Писання чітко і послідовно показують, що існує тільки один Всемогутній Бог, Творець усього, Всевишній, ім’я якого Єгова (Бт 17:1; Іс 45:18; Пс 83:18). Тому Мойсей сказав ізраїльському народу: «Єгова, наш Бог,— один Єгова. Люби Єгову, Бога свого, всім своїм серцем, всією своєю душею та всією своєю силою» (Пв 6:4, 5). Грецькі Писання не суперечать цьому вченню, якого Божі служителі дотримувались упродовж тисяч років, а, навпаки, підтримують його (Мр 12:29; Рм 3:29, 30; 1Кр 8:6; Еф 4:4—6; 1Тм 2:5). Сам Ісус Христос говорив: «Батько більший від мене» — і називав Батька своїм Богом, «єдиним правдивим Богом» (Ів 14:28; 17:3; 20:17; Мр 15:34; Об 1:1; 3:12). Багато разів Ісус показував, що займає нижче становище, ніж Батько, і що підкоряється йому (Мт 4:9, 10; 20:23; Лк 22:41, 42; Ів 5:19; 8:42; 13:16). Як видно зі слів апостолів, навіть після вознесіння Ісуса на небо його становище стосовно Батька не змінилось (1Кр 11:3; 15:20, 24—28; 1Пт 1:3; 1Ів 2:1; 4:9, 10).
Викладені вище факти дають вагому підставу перекладати Івана 1:1 так: «Слово було богом». Як Первісток, через якого Бог створив усе, і як Божий речник, Слово займає найвище становище серед Божих творінь, тому його по праву можна назвати «богом» або могутнім. У месіанському пророцтві в Ісаї 9:6 передрікалося, що його будуть називати «Могутній бог» (не Всемогутній Бог) і що він буде «Вічним батьком» для всіх, хто удостоїться честі жити під його правлінням. Ревність його Батька, «Єгови, Бога військ», здійснить це (Іс 9:7). Якщо навіть Божий Противник, Сатана Диявол, названий «богом» (2Кр 4:4), оскільки має владу над людьми та демонами (1Ів 5:19; Лк 11:14—18), то тим більше можна назвати «богом» або «єдинородним богом» (як подають в Івана 1:18 найдостовірніші рукописи) Божого первонародженого Сина.
Коли противники звинуватили Ісуса в тому, що він видає себе за бога, він відповів: «Хіба у вашому Законі не написано: “Я сказав: “Ви боги”? Якщо Бог назвав “богами” тих, кого засуджувало його слово,— а Писання скасувати не можна,— то невже мені, тому, кого Батько освятив і послав у світ, ви говорите: “Ти зневажаєш Бога”,— лише через те, що я сказав: “Я Божий Син”?» (Ів 10:31—37). Ісус цитував Псалом 82, де «богами» названо людських суддів, яких Бог засудив за те, що вони виносили несправедливі рішення (Пс 82:1, 2, 6, 7). Тож Ісус показав, що звинувачення у тому, що він зневажає Бога, називаючи себе Божим Сином (навіть не Богом), є безпідставними.
Противники висунули ці звинувачення через те, що Ісус сказав: «Я і Батько — одне» (Ів 10:30). Ісус не мав на увазі, що він є Батьком чи Богом, і це видно з його відповіді, яка частково обговорювалась вище. Зрозуміти Ісусові слова про те, що він і Батько — одне, допомагає контекст. Ісус говорив про свої діла і про те, що буде дбати про «овець», які підуть за ним. Його діла, як і слова, свідчили про єдність між ним і Батьком, про те, що між ними немає незгод,— саме це він підкреслив у своїй відповіді (Ів 10:25, 26, 37, 38; пор. 4:34; 5:30; 6:38—40; 8:16—18). Щодо ставлення до символічних овець, єдність Ісуса і його Батька виявляється у тому, що вони захищають їх і ведуть до вічного життя (Ів 10:27—29; пор. Єз 34:23, 24). Як видно з Ісусової молитви за єдність серед усіх його учнів, у тому числі майбутніх, слова «я і Батько — одне» вказували не на те, що він з Богом є однією особою, а на узгодженість їхніх намірів та діл. Ісус хотів, щоб «усі [учні] були одне», так само як він і його Батько є одне (Ів 17:20—23).
Тож зрозуміло, чому на запитання Хоми Ісус сказав: «Якщо ви знали мене, то мали б знати і мого Батька. Відтепер ви його знаєте і бачили його». Потім, відповідаючи Пилипу, він додав: «Хто бачив мене, той бачив і Батька» (Ів 14:5—9). З Ісусових подальших пояснень видно, що він міг так сказати, оскільки був вірним представником Батька, передавав слова Батька і виконував його діла (Ів 14:10, 11; пор. 12:28, 44—49). У тій самій розмові з учнями в ніч перед своєю смертю Ісус промовив: «Батько більший від мене» (Ів 14:28).
Ісусові слова про те, що учні «бачили» в ньому Батька, стають зрозумілими у світлі інших біблійних уривків. Наприклад, Яків сказав Ісаву: «Я побачив твоє лице, немов побачив лице Боже, тому що ти прийняв мене привітно». Він сказав так тому, що реакція Ісава була відповіддю на його молитву до Бога (Бт 33:9—11; 32:9—12). Після того як Бог з-посеред бурі поставив Йову ряд запитань і допоміг йому виправити мислення, Йов промовив: «Я лише вухами чув про тебе, а тепер бачу тебе на власні очі» (Йв 38:1; 42:5; див. також Сд 13:21, 22). «Очі [його] серця» просвітліли. (Пор. Еф 1:18.) Ісусові слова про те, що учні бачили Батька, мають переносне значення, і їх не слід розуміти буквально. Це видно зі сказаного самим Ісусом в Івана 6:45, а також зі слів Івана, записаних через багато років після Ісусової смерті: «Ніхто з людей ніколи не бачив Бога, але єдинородний бог, який перебуває біля Батька, пояснив, яким Він є» (Ів 1:18; 1Ів 4:12).
Що мав на увазі Хома, коли, звертаючись до Ісуса, сказав: «Мій Господи, мій Боже»?
Коли Ісус з’явився Хомі та іншим апостолам і розвіяв його сумніви щодо свого воскресіння, Хома, звертаючись до Ісуса, вигукнув: «Мій Господи, мій Боже [го Тео́с]!» (Ів 20:24—29). Деякі біблієзнавці вважають, що цей вигук здивування, хоча й був звернений до Ісуса, насправді стосувався Бога, його Батька. Однак, на думку інших, грецький текст оригіналу вказує на те, що ці слова стосувалися Ісуса. Навіть якщо це так, то вислів «мій Господи, мій Боже» повинен узгоджуватись з усім Писанням. Оскільки контекст показує, що незадовго до того Ісус передав учням слова: «Я йду до Батька свого й Батька вашого, до Бога свого й Бога вашого», немає підстав стверджувати, що Хома вважав Ісуса Всемогутнім Богом (Ів 20:17). Іван, розповівши про зустріч Хоми та воскреслого Ісуса, сказав про цю та інші події: «Все, що тут записано, записано для того, аби ви повірили, що Ісус — це Христос, Божий Син, і, маючи віру, завдяки його імені отримали життя» (Ів 20:30, 31).
Тож Хома міг звертатись до Ісуса «мій Боже», адже Ісус є «богом», хоча й не Всемогутнім Богом, не «єдиним правдивим Богом», до котрого, як це часто чув Хома, молився Ісус (Ів 17:1—3). Або Хома міг вжити цей вислів у такому ж значенні, як і його прабатьки, слова яких були йому добре знайомі з Єврейських Писань. Нерідко люди, яким з’являвся посланий Єговою ангел, зверталися до нього чи говорили про нього так, наче він був Богом Єговою; в деяких випадках таку думку передавав той, хто описував цю подію. (Пор. Бт 16:7—11, 13; 18:1—5, 22—33; 32:24—30; Сд 6:11—15; 13:20—22.) Це можна пояснити тим, що ангел діяв як представник Єгови, говорив від його імені, вживаючи займенник першої особи однини і навіть кажучи: «Я — правдивий Бог» (Бт 31:11—13; Сд 2:1—5). Отже, Хома міг використати вислів «мій Боже» у такому самому значенні — він визнав, що Ісус є представником і речником правдивого Бога. У будь-якому разі сказане Хомою, безсумнівно, не суперечило чіткому твердженню, яке він особисто чув від Ісуса: «Батько більший від мене» (Ів 14:28).
Народження на землі. До Ісусового народження ангели приходили на землю в людській подобі; очевидно, вони брали собі тіла, підхожі для кожної ситуації, а потім дематеріалізовували їх після виконання своїх доручень (Бт 19:1—3; Сд 6:20—22; 13:15—20). Вони були духовними істотами, які тимчасово перебували в людському тілі. Але прихід Божого Сина на землю відрізнявся — він став людиною, Ісусом. В Івана 1:14 сказано, що «Слово стало тілом і перебувало серед нас». Тому Ісус називав себе «Сином людським» (Ів 1:51; 3:14, 15). Дехто, спираючись на вислів «перебувало [букв. «перебувало у наметі»] серед нас», твердить, що Ісус не був справжньою людиною, а лише втіленням духовної істоти. Однак апостол Петро використовує подібний вислів щодо себе, а він, безперечно, не був втіленням якоїсь духовної істоти (2Пт 1:13, 14).
У натхненій біблійній оповіді говориться: «Народився Ісус Христос так: його мати Марія була заручена з Йосипом, але, перш ніж вони одружились, виявилося, що вона вагітна завдяки святому духу» (Мт 1:18). Перед тим ангел Єгови повідомив незайманій дівчині Марії, що вона «зачн[е] в утробі», коли на неї злине святий дух Бога і його сила огорне її (Лк 1:30, 31, прим.; 1:34, 35). Дитина, яка народилась, була тією ж особою, що перебувала в небі як Слово, і водночас сином Марії, а отже, нащадком її прабатьків Авраама, Ісака, Якова, Юди і царя Давида, законним спадкоємцем обіцянок, які дав їм Бог (Бт 22:15—18; 26:24; 28:10—14; 49:10; 2См 7:8, 11—16; Лк 3:23—34; див. РОДОВІД ІСУСА ХРИСТА). Очевидно, народжена дитина зовнішньо була схожа на свою матір-єврейку.
Марія була нащадком грішного Адама, і тому сама була недосконалою і грішною. Тож постає питання: чи можливо, щоб Ісус, Маріїн первісток (Лк 2:7), був досконалим і мав не зіпсоване гріхом тіло? Хоча сучасні генетики вже багато знають про закони спадковості і домінантні та рецесивні ознаки, їм ніколи не доводилось бачити, що відбувається, коли щось досконале поєднується з недосконалим, як це було у випадку з зачаттям Ісуса. Так чи інакше дія Божого святого духу стала запорукою успішного здійснення Божого наміру. Як і сказав Марії ангел Гавриїл, «сила Всевишнього» огорнула її, тому той, хто народився, був святим, Божим Сином. Святий дух Бога утворив, так би мовити, захисний мур, щоб ні недосконалість, ні будь-що інше не вплинуло на розвиток плода і в нього не з’явилась якась вада (Лк 1:35).
Оскільки народження Ісуса стало можливим завдяки Божому святому духу, Ісус завдячував своїм людським життям небесному Батькові, а не якомусь чоловікові, скажімо своєму названому батькові Йосипу (Мт 2:13—15; Лк 3:23). Як говориться у Євреїв 10:5, Бог Єгова «приготував [йому] тіло», тож Ісус з моменту зачаття справді був «неопоганений, відділений від грішників» (Єв 7:26; пор. Ів 8:46; 1Пт 2:21, 22).
Тому зрозуміло, що пророцтво з Ісаї 52:14, в якому про Месію говориться, що «його вигляд був спотворений», сповнилось на Ісусі в переносному значенні. (Пор. вірш 7 того ж розділу.) Його фізичне тіло було досконалим, але оскільки він сміливо звіщав правду і обстоював праведність, то виклика́в відразу в лицемірних противників, які вважали його слугою Вельзевула, людиною, опанованою демоном, шахраєм, що зневажав Бога (Мт 12:24; 27:39—43; Ів 8:48; 15:17—25). Згодом Ісусові учні так само стали «запахом смерті» для тих, хто відкидав їхню звістку, але водночас «приємними пахощами» для тих, хто її приймав (2Кр 2:14—16).
Час народження, тривалість служіння. Ісус, очевидно, народився в місяці етанімі (вересень — жовтень) 2 р. до н. е., охрестився 29 р. н. е., приблизно в той самий час, і помер близько 15:00 у п’ятницю 14-го дня весняного місяця нісана (березень — квітень) 33 р. н. е. Підстави для такого датування наводяться нижче.
Ісус народився приблизно через шість місяців після народження свого родича Івана (Хрестителя) за правління римського імператора Октавіана, також відомого як Цезар Август (31 р. до н. е.—14 р. н. е.), під кінець правління в Юдеї Ірода Великого, коли намісником Сирії був Квіріній (можливі роки його правління наведено у статті ПЕРЕПИС) (Мт 2:1, 13, 20—22; Лк 1:24—31, 36; 2:1, 2, 7).
Народження Ісуса і смерть Ірода. Хоча навколо дати смерті Ірода ведуться суперечки, чимало доказів вказують на 1 р. до н. е. (Див. ІРОД № 1, Дата смерті; ХРОНОЛОГІЯ, Місячні затемнення.) В період між Ісусовим народженням і смертю Ірода відбулася низка подій. Ось деякі з них: Ісуса обрізали на восьмий день (Лк 2:21); його принесли в храм у Єрусалимі через 40 днів після народження (Лк 2:22, 23; Лв 12:1—4, 8); астрологи прийшли «зі Сходу» у Віфлеєм (вони побачили Ісуса не в яслах, а в домі) (Мт 2:1—11; пор. Лк 2:7, 15, 16); Йосип і Марія втекли до Єгипту з маленьким Ісусом (Мт 2:13—15); Ірод зрозумів, що астрологи не послухалися його, і наказав убити у Віфлеємі та його околицях усіх хлопчиків віком до двох років (це означає, що Ісус тоді вже не був немовлям) (Мт 2:16—18). Якщо Ісус народився восени 2 р. до н. е., то всі згадані події встигли б відбутися ще до того, як Ірод помер, очевидно, в 1 р. до н. е. Однак існують ще й інші підстави вважати, що Ісус народився 2 р. до н. е.
Служіння Ісуса і служіння Івана. Дати, наведені на початку цього підзаголовка, можна визначити також на основі Луки 3:1—3, де згадується, що Іван Хреститель почав проповідувати і хрестити «у 15-й рік правління Цезаря Тиберія». Цей 15-й рік тривав з другої половини 28 р. н. е. до серпня або вересня 29 р. н. е. (Див. ТИБЕРІЙ.) Через якийсь час після того, як Іван почав своє служіння, Ісус прийшов до нього і охрестився. Коли після цього Ісус розпочав своє служіння, «він мав приблизно 30 років» (Лк 3:21—23). У віці 30 років — саме в такому віці Давид став царем — Ісус вже не був зобов’язаний коритися владі батьків (2См 5:4, 5; пор. Лк 2:51).
Як видно з Числа 4:1—3, 22, 23, 29, 30, чоловіки згідно з Закон-угодою починали служити у святині у віці 30 років. Логічно припустити, що Іван Хреститель, який був левітом і сином священика, розпочав своє служіння саме в цьому віці, щоправда, не в храмі, а виконуючи особливе завдання, яке йому доручив Єгова (Лк 1:1—17, 67, 76—79). Біблія конкретно згадує (причому двічі) про різницю у віці між Іваном та Ісусом і про співвідношення в часі між появами ангела, який повідомив про їхнє народження (Лк 1), і це дає вагомі підстави вважати, що ці два чоловіки розпочали своє служіння з такою ж різницею в часі, тобто Іван почав своє служіння (як попередник Ісуса) приблизно на шість місяців раніше від Ісуса.
Отже, Іван, служіння якого розпочалось у 15-й рік правління Тиберія, народився за 30 років до того, тобто між другою половиною 3 р. до н. е. і серпнем — вереснем 2 р. до н. е., а Ісус народився на шість місяців пізніше.
Докази того, що служіння тривало три з половиною роки. Завдяки хронологічним даним, які вказують на тривалість служіння і дату смерті Ісуса, можна зробити більш точні підрахунки. Пророцтво в Даниїла 9:24—27 (детальніше розглядається у статті СІМДЕСЯТ ТИЖНІВ) показує, що Месія мав прийти на початку 70-го «тижня» років (Дн 9:25) і померти жертовною смертю «в середині» цього тижня і таким чином припинити жертви та приношення, яких вимагала Закон-угода (Дн 9:26, 27; пор. Єв 9:9—14; 10:1—10). Це означає, що його служіння мало тривати три з половиною роки (половину «тижня», що складався з семи років).
Оскільки Ісусове служіння тривало три з половиною роки і закінчилось його смертю на Пасху, то за цей час він мав відсвяткувати чотири Пасхи. Про ці чотири Пасхи згадується в Івана 2:13; 5:1; 6:4 і 13:1. В Івана 5:1 про Пасху прямо не сказано, але говориться про «юдейське свято» (в деяких стародавніх рукописах перед словом «свято» стоїть означений артикль). Однак існують підстави вважати, що мається на увазі саме Пасха, а не якесь інше щорічне свято.
Перед тим, в Івана 4:35, Ісус говорить, що «до жнив залишилося ще чотири місяці». Жнива, зокрема збирання ячменю, починались приблизно в час Пасхи (14 нісана). Тож Ісус промовив ці слова за чотири місяці до того — ймовірно, в місяці кіслеві (листопад — грудень). У кіслеві відзначали Свято присвячення, започатковане після виходу з вавилонської неволі, але це не було одне з великих свят, на яке євреї мали приходити в Єрусалим (Вх 23:14—17; Лв 23:4—44). За юдейською традицією святкування відбувалось у численних синагогах по всьому краю. (Див. СВЯТО ПРИСВЯЧЕННЯ.) Пізніше, в Івана 10:22, сказано, що Ісус був на Святі присвячення у Єрусалимі; однак він не прийшов спеціально для цього святкування, а, скоріш за все, вже був в околицях Єрусалима з часу Свята наметів. Але для відзначення «юдейського свята», згаданого в Івана 5:1, Ісус прийшов у Єрусалим з Галілеї (Ів 4:54).
Єдиним святом між кіслевом і часом святкування Пасхи був Пурим, який відзначали в місяці адарі (лютий — березень), приблизно за місяць до Пасхи. Але Пурим, запроваджений після виходу з вавилонської неволі, також відзначали у домах і синагогах по всьому краю. (Див. ПУРИМ.) Тому найімовірніше, що «юдейське свято», згадане в Івана 5:1,— це Пасха, на яку Ісус прийшов у Єрусалим, дотримуючись Божого закону, даного Ізраїлю. Щоправда, після згадки про це свято Іван описує лише кілька подій, що відбулися до наступної Пасхи (Ів 6:4), але, як видно з таблиці «Головні події земного життя Ісуса», Іван розповідає про Ісусове служіння стисло, не згадуючи того, про що вже написали три інші євангелісти. З огляду на те, як багато подій описали в своїх Євангеліях Матвій, Марко і Лука, можна зробити висновок, що між святкуваннями Пасхи, згаданими в Івана 2:13 та 6:4, була ще одна Пасха.
Дата смерті. Ісус Христос помер навесні, у день Пасхи, 14 нісана (авіва) за єврейським календарем (Мт 26:2; Ів 13:1—3; Вх 12:1—6; 13:4). Того року Пасха припала на шостий день тижня (у євреїв цей день тривав від заходу сонця в четвер до заходу сонця в п’ятницю). Це видно з Івана 19:31, де написано, що наступний день був «великим» суботнім днем. День після Пасхи завжди вважався суботнім днем, незалежно від того, на який день тижня припадав (Лв 23:5—7). Якщо ж цей особливий суботній день збігався зі звичайною суботою (сьомим днем тижня), його називали «великим». Отже, Ісус помер у п’ятницю, 14 нісана, приблизно о 15:00 (Лк 23:44—46).
Підсумок. Якщо Ісус помер навесні, в місяці нісані, то це означає, що своє служіння, яке, згідно з Даниїла 9:24—27, тривало три з половиною роки, він розпочав восени, приблизно в місяці етанімі (вересень — жовтень). У такому випадку Іван почав своє служіння весною 29 р. н. е. (у 15-й рік правління Тиберія). Отже, Іван народився навесні 2 р. до н. е., а Ісус — приблизно через шість місяців, восени 2 р. до н. е. Ісус розпочав служіння приблизно через 30 років, восени 29 р. н. е., і помер в 33 р. н. е. (як уже згадувалось, навесні 14 нісана).
Ісус не народився взимку. Поширена думка, що Ісус народився 25 грудня (7 січня за Григоріанським календарем), не має біблійної підстави. Як видно з багатьох джерел, у давнину в цей день святкували язичницьке свято. Про походження звичаю святкувати день народження Ісуса 25 грудня вчений-єзуїт Урбанус Гольцмейстер написав:
«Сьогодні ніхто не заперечує, що 25 грудня було обране тому, що в цей день язичники відзначали своє свято. Вже Петавій [французький вчений-єзуїт, 1583—1652] слушно зауважував, що 25 грудня святкували “день народження непереможного сонця”.
Про це свято свідчать: а) “Календар” Фурія Діонисія Філокала, укладений 354 року [н. е.], в якому написано: “25 грудня, Д(ень народження) непереможного (Сонця)”; б) календар астролога Антіоха (укладений близько 200 р. [н. е.]): “Місяць грудень... 25... День народження Сонця; тривалість дня збільшується”; в) цезар Юліан [Юліан Відступник, правив у 361—363 рр. н. е.] запропонував у кінці року проводити ігри на честь сонця, яке називали “непереможним сонцем”» (Holzmeister U. Chronologia vitae Christi. Pontificium Institutum Biblicum. Rome, 1933. P. 46).
Мабуть, найочевиднішим доказом того, що Ісус не народився 25 грудня, є біблійна згадка про те, що в ніч Ісусового народження пастухи пасли свої отари на полі (Лк 2:8, 12). Вже в осінній місяць бул (жовтень — листопад) починався сезон дощів (Пв 11:14), і пастухи заганяли на ніч свої отари до кошар. Наступний місяць, кіслев (дев’ятий місяць єврейського календаря, листопад — грудень), був холодним і дощовим (Єр 36:22; Езд 10:9, 13), а в місяці теветі (грудень — січень) температура була найнижчою в році і в гористих місцевостях іноді випадав сніг. Отже, те, що пастухи ночували в полі, цілком узгоджується з наведеними доказами, які показують, що Ісус народився на початку осені, в місяці етанімі. (Див. БУЛ; КІСЛЕВ.)
Крім того, малоймовірно, що римський імператор обрав би грудень для перепису населення, адже тоді всі його піддані євреї (які часто бунтувалися) мали б подорожувати «кожен до свого міста» у зимовий дощовий місяць (Лк 2:1—3; пор. Мт 24:20; див. ТЕВЕТ).
Дитинство і юність. Біблія мало що говорить про Ісусове дитинство і юність. Ісус народився в юдейському Віфлеємі, рідному місті царя Давида, а після повернення з Єгипту його сім’я оселилась в галілейському місті Назареті — усе це стало сповненням пророцтв (Мт 2:4—6, 14, 15, 19—23; Мих 5:2; Ос 11:1; Іс 11:1; Єр 23:5). Названий батько Ісуса, Йосип, був теслею (Мт 13:55) і, очевидно, небагатою людиною. (Пор. Лк 2:22—24 з Лв 12:8.) Ісус народився в стайні, а його дитячі роки, імовірно, пройшли в скромних умовах. Місто Назарет не мало особливого історичного значення, хоча лежало поблизу двох головних торговельних шляхів. Багато юдеїв зверхньо ставились до мешканців цього міста. (Пор. Ів 1:46; див. ІЛЮСТРАЦІЇ, т. 2, с. 537, 539; НАЗАРЕТ.)
Про перші роки Ісусового життя відомо лише те, що «хлопчик ріс, зміцнявся й сповнювався мудрістю, і Бог був прихильний до нього» (Лк 2:40). З часом сім’я Йосипа і Марії збільшилась: у них народилось чотири сини і щонайменше дві доньки (Мт 13:54—56). Тож «первісток» Марії (Лк 2:7) не був єдиною дитиною в сім’ї. Це, безсумнівно, пояснює, чому батьки, повертаючись з Єрусалима, не помітили, що їхнього найстаршого сина з ними немає. Цей випадок, коли 12-річний Ісус розмовляв у храмі з юдейськими вчителями і дуже вразив їх,— єдина детальна оповідь про Ісусове дитинство (ІЛЮСТРАЦІЯ, т. 2, с. 538). Як видно з відповіді Ісуса схвильованим батькам, які знайшли його в храмі, він знав, що народився завдяки чуду і буде Месією (Лк 2:41—52). Цілком імовірно, що його мати і названий батько передали йому слова ангелів, які їм з’являлися, і пророцтва, які виголосили Симеон та Анна, коли батьки з Ісусом вперше прийшли в Єрусалим через 40 днів після його народження (Мт 1:20—25; 2:13, 14, 19—21; Лк 1:26—38; 2:8—38).
Ніщо не вказує на те, що Ісус в дитинстві мав або використовував силу здійснювати чудеса, як розповідають химерні історії, записані в апокрифічних текстах, наприклад у «Євангелії дитинства» («Євангелії від Хоми»). «Початком його чуд» стало перетворення води на вино, це чудо Ісус здійснив у Кані після того, як розпочав своє служіння (Ів 2:1—11). Крім того, коли Ісус жив з сім’єю в Назареті, то не намагався показати, що, як досконала людина, мудріший та ліпший від інших. Такий висновок можна зробити з того, що за часу Ісусового служіння його єдиноутробні брати не вірили в нього, не вірила в нього і більшість мешканців Назарета (Ів 7:1—5; Мр 6:1, 4—6).
Все ж мешканці Назарета, безперечно, добре знали Ісуса (Мт 13:54—56; Лк 4:22); люди, принаймні ті, хто любив праведність і великодушність, не могли не помітити його чудових рис. (Пор. Мт 3:13, 14.) Він кожної суботи ходив у синагогу. Ісус був освічений, і про це говорить той факт, що він легко знаходив і зачитував уривки зі Священних Писань, однак він не здобував освіти в рабинських школах (Лк 4:16; Ів 7:14—16).
Відомості про дитинство і юність Ісуса дуже стислі, оскільки на той час він ще не був помазаний Єговою як «Христос» (Мт 16:16) і не почав виконувати доручену Богом працю. Ісусове дитинство і дорослішання, так само як і народження, були необхідними, але другорядними етапами його життя. Ісус згодом сказав римському наміснику Пилату: «Я для того народився і прийшов у світ, щоб свідчити про правду» (Ів 18:37).
Хрещення. Коли під час хрещення на Ісуса зійшов святий дух, він став Месією, або Христом, Божим Помазанцем (відразу після його народження цей титул використали ангели, тим самим вказуючи на його майбутню роль; Лк 2:9—11, див. також вірші 25, 26). Шість місяців Іван готував дорогу для того, завдяки кому люди мали побачити «спасіння, яке дасть Бог» (Лк 3:1—6). Ісус, який тоді «мав приблизно 30 років», пішов до Івана, щоб охреститися, але спочатку Іван не хотів його охрещувати, адже хрестив тільки розкаяних грішників (Мт 3:1, 6, 13—17; Лк 3:21—23). Ісус був безгрішний, тому його хрещення символізувало те, що він присвятив себе виконанню волі свого Батька. (Пор. Єв 10:5—9.) Коли, виходячи з води, Ісус молився, він «побачив, як розкриваються небеса», і Божий дух зійшов на нього «у тілесному вигляді, немов голуб», а з неба почувся голос Єгови: «Ти Син мій улюблений. Я тобою задоволений» (Мт 3:16, 17; Мр 1:9—11; Лк 3:21, 22).
Божий дух, який зійшов на Ісуса, безперечно, допоміг йому багато чого пригадати. З пізніших висловлювань Ісуса, а особливо з його щирої молитви до Батька у пасхальну ніч 33 р. н. е., видно, що він пригадав своє передлюдське існування і славу, яку мав у небі, а також слова і діла свого Батька (Ів 6:46; 7:28, 29; 8:26, 28, 38; 14:2; 17:5). Цілком можливо, що він згадав усе це під час свого хрещення і помазання.
Помазання Ісуса святим духом свідчило про те, що йому було доручено проповідувати і навчати (Лк 4:16—21) та служити Божим Пророком (Дії 3:22—26). Але найважливіше, що він був призначений Царем, якого Єгова давно обіцяв, нащадком Давидового престолу (Лк 1:32, 33, 69; Єв 1:8, 9), царем вічного Царства. Саме тому Ісус міг сказати фарисеям: «Боже Царство є серед вас» (Лк 17:20, 21). Крім того, Ісус був помазаний як Первосвященик, але не як потомок Аарона, а на подобу царя і священика Мелхиседека (Єв 5:1, 4—10; 7:11—17).
Ісус був Божим Сином від народження, так само як «сином Божим» був досконалий Адам (Лк 3:38; 1:35). Ще до народження Ісуса ангел Гавриїл назвав його Божим Сином. Тому логічно, що, коли після Ісусового хрещення його Батько сказав: «Ти Син мій улюблений. Я тобою задоволений» (Мр 1:11), помазавши його при цьому святим духом, він не просто визнав Ісуса своїм Сином. Очевидно, тоді Ісус народився як Божий Син «знову» — перед ним відкрилась перспектива знову жити в небі як духовна істота. (Пор. Ів 3:3—6; 6:51; 10:17, 18; див. ЄДИНОРОДНИЙ; ХРЕЩЕННЯ.)
Важлива роль у Божому намірі. Згідно з задумом Бога Єгови саме його первонароджений Син став головною постаттю у виконанні всіх Його намірів (Ів 1:14—18; Кл 1:18—20; 2:8, 9), свого роду фокусом, в якому мали зійтися всі промені пророцтв і з якого мало поширюватись їхнє світло (1Пт 1:10—12; Об 19:10; Ів 1:3—9), вирішенням усіх проблем, до яких призвів бунт Сатани (Єв 2:5—9, 14, 15; 1Ів 3:8), фундаментом всього того, що мав на меті здійснити Єгова задля вічного блага своєї всесвітньої родини на небі і на землі (Еф 1:8—10; 2:20; 1Пт 2:4—8). Оскільки Ісусу відведено таку важливу роль у Божому намірі, він міг по праву і без перебільшення сказати: «Я — дорога, і правда, і життя. Ніхто не приходить до Батька, якщо не через мене» (Ів 14:6).
«Священна таємниця». Божий намір, який виявився в Ісусі Христі, залишався «священною таємницею, котра довгий час не розкривалася» (Рм 16:25—27). Понад 4000 років з часу бунту в Едемі вірні служителі Бога чекали сповнення його обіцянки про прихід «потомства», яке розчавить голову змієві, тобто Божому Противнику, і цим принесе визволення людству (Бт 3:15). Упродовж приблизно 2000 років вони покладали свої надії на угоду Єгови з Авраамом — угоду про «потомство», яке «заволодіє брамами своїх ворогів» і через яке «всі народи землі здобудуть для себе благословення» (Бт 22:15—18).
Зрештою «в кінці відведеного часу Бог послав свого Сина», через нього розкрив значення «священної таємниці», дав вичерпну відповідь на спірне питання, підняте його Противником (див. ЄГОВА, Моральний характер спірного питання), і уможливив звільнення слухняного людства від гріха і смерті завдяки викупній жертві свого Сина (Гл 4:4; 1Тм 3:16; Ів 14:30; 16:33; Мт 20:28). Тим самим Бог Єгова допоміг своїм служителям чітко зрозуміти, як виконаються його наміри. Тому апостол Павло сказав, що, «хоч би скільки було Божих обіцянок, завдяки [Ісусу Христу] вони стали “так”» (2Кр 1:19—22).
«Священна таємниця» стосувалась не тільки розуміння того, хто є Божим Сином. Вона була пов’язана з роллю, що відводилась Ісусу Христу у визначеному наперед намірі Бога, а також з тим, як Ісус виявив і виконав цей намір. Божий намір, який довго залишався таємницею, полягав у тому, щоб «у кінці визначених часів запровадити систему управління, завдяки якій буде зібране в Христі все, що на небі і що на землі» (Еф 1:9, 10).
«Священна таємниця», яка тісно пов’язана з Ісусом Христом, стосується також того, що він очолить новий небесний уряд, члени якого будуть вибрані з-поміж мешканців землі (як з євреїв, так і з неєвреїв) і який пануватиме не лише в небі, а й над землею. Тому у видінні, описаному в Даниїла 7:13, 14, на небесних подвір’ях Єгови з’являється хтось «подібний на сина людського» (титул, який пізніше часто застосовувався до Христа, Мт 12:40; 24:30; Лк 17:26; пор. Об 14:14) і отримує «правління, славу й царство, щоб люди всіх народів, націй і мов служили йому». У тому ж видінні показано, що разом з «сином людським» царство, владу й велич отримує «народ святих Всевишнього» (Дн 7:27). Коли Ісус був на землі, він вибрав з-поміж учнів перших майбутніх членів свого уряду і, після того як вони залишилися з ним у його випробуваннях, уклав з ними угоду про Царство. Ісус молився, щоб Батько їх освятив (або зробив «народом святих»), він казав: «Хочу, щоб ті, кого ти дав мені, були там, де я, і могли бачити славу, яку ти дав мені» (Лк 22:28, 29; Ів 17:5, 17, 24). Оскільки християнський збір перебуває у єдності з Христом, він також є частиною «священної таємниці», як про це згодом під натхненням написав апостол Павло (Еф 3:1—11; 5:32; Кл 1:26, 27; див. СВЯЩЕННА ТАЄМНИЦЯ).
«Керівник, завдяки якому можна отримати життя». Ісус Христос віддав своє досконале людське життя в жертву, і це стало виявом незаслуженої доброти Батька. Завдяки цьому одні послідовники Христа будуть вибрані для того, щоб царювати з ним у небі, а інші будуть земними підданими цього Царства (Мт 6:10; Ів 3:16; Еф 1:7; Єв 2:5; див. ВИКУП). Тож Ісус став для всього людства «Керівником, завдяки якому можна отримати життя [«Начальником життя», Ог.]» (Дії 3:15). Вжите тут грецьке слово означає «головний провідник» і споріднене зі словом «правитель», яким названо становище Мойсея в Ізраїлі (Дії 7:27, 35).
Отже, як «головний провідник» або «Начальник життя», Ісус Христос виступив у новій дуже важливій ролі, тобто став посередником і виконавцем Божого наміру, і завдяки цьому люди можуть отримати вічне життя. Він є Божим Первосвящеником, який може повністю очистити від гріха і звільнити від його згубних наслідків (Єв 3:1, 2; 4:14; 7:23—25; 8:1—3); він призначений Суддя, якому довірено весь суд, тому має право на основі своєї викупної жертви дати людям, яких вважатиме достойними, можливість жити під його правлінням (Ів 5:22—27; Дії 10:42, 43); завдяки йому стає можливим воскресіння померлих (Ів 5:28, 29; 6:39, 40). Бог Єгова відвів своєму Синові надзвичайно важливу роль, тому «ні в кому іншому спасіння немає, адже з-поміж усіх людей під небом Бог більше нікому не дав такого імені, завдяки якому можна було б отримати спасіння» (Дії 4:12; пор. 1Ів 5:11—13).
Оскільки під «іменем» Ісуса мається на увазі, крім усього іншого, описана вище влада, його учні як представники «Керівника, завдяки якому можна отримати життя» могли цим ім’ям зціляти людей від їхніх недуг, що були наслідком успадкованого гріха, і навіть воскрешати померлих (Дії 3:6, 15, 16; 4:7—11; 9:36—41; 20:7—12).
Повне значення його «імені». Хоча смерть Ісуса на стовпі мук відіграла вирішальну роль у спасінні людей, вірити в ім’я Ісуса означає щось більше, ніж просто визнавати це (Дії 10:43). Після свого воскресіння Ісус сказав учням: «Дана мені вся влада на небі і на землі»,— і цим показав, що отримав владу, яка поширюється далеко за межі землі (Мт 28:18). Як пояснив апостол Павло, Батько, підкоривши Ісусу все, «нічого не залишив непідкореним», але ці слова, звичайно ж, не стосуються «того, хто йому все підкорив», тобто Всевладного Бога Єгови (1Кр 15:27; Єв 1:1—14; 2:8). Отже, «ім’я» Ісуса Христа славетніше від імен ангелів, бо вказує на всю повноту виконавчої влади, яку дав йому Єгова (Єв 1:3, 4). Тільки ті, хто охоче визнає це «ім’я» і схиляється перед ним, підкоряючись владі, яку воно символізує, отримають вічне життя (Дії 4:12; Еф 1:19—23; Флп 2:9—11). Вони повинні щиро та без лицемірства наслідувати приклад Ісуса і з вірою виконувати його накази (Мт 7:21—23; Рм 1:5; 1Ів 3:23).
Що таке «ім’я» Ісуса, за яке християн ненавидять усі народи?
Передрікаючи майбутні події, Ісус звернув увагу на ще одну особливість свого імені. Він сказав своїм послідовникам: «За ім’я моє вас будуть ненавидіти всі народи» (Мт 24:9; також Мт 10:22; Ів 15:20, 21; Дії 9:15, 16). Звичайно, причиною цієї ненависті було не те, що ім’я Ісуса вказувало на його роль Викупника, а те, що воно вказувало на його роль призначеного Богом Правителя, Царя над царями, якому мають підкоритись усі народи, щоб не зазнати знищення (Об 19:11—16; пор. Пс 2:7—12).
Безсумнівно, коли демони за наказом Ісуса виходили з людей, то робили це не тому, що Ісус був жертовним Божим Ягням, а тому, що його ім’я символізувало велику владу помазаного представника Царства. Ісус міг зібрати не 1, а 12 легіонів ангелів, здатних вигнати будь-якого демона, що вперто опирався б Ісусовому наказу (Мр 5:1—13; 9:25—29; Мт 12:28, 29; 26:53; пор. Дн 10:5, 6, 12, 13). Вірні апостоли Ісуса отримали владу виганяти демонів його ім’ям, і вони використовували цю владу як до, так і після Ісусової смерті (Лк 9:1; 10:17; Дії 16:16—18). Але коли Ісусове ім’я так само спробували використати сини юдейського священика Скеви, злий дух не визнав їхнього права послуговуватись владою, яку символізувало це ім’я, і опанований демоном чоловік накинувся на них та поранив їх (Дії 19:13—17).
Ісусові послідовники часто вживали слово «ім’я» разом з висловами «Господь Ісус» чи «наш Господь Ісус Христос» (Дії 8:16; 15:26; 19:5, 13, 17; 1Кр 1:2, 10; Еф 5:20; Кл 3:17). Вони вважали Ісуса своїм Господом не тільки тому, що на підставі викупної жертви він став їхнім Викупником і Власником, якого призначив Бог (1Кр 6:20; 7:22, 23; 1Пт 1:18, 19; Юд 4), але й тому, що він мав царське становище і владу. Послідовники Ісуса, спираючись на царську і священицьку владу, яка стояла за Ісусовим ім’ям, проповідували іншим (Дії 5:29—32, 40—42), охрещували нових учнів (Мт 28:18—20; Дії 2:38; пор. 1Кр 1:13—15), виключали зі збору за аморальну поведінку (1Кр 5:4, 5), а також заохочували і навчали одновірців у християнських зборах, в яких служили пастирями (1Кр 1:10; 2Фс 3:6). Отож ті, кого Ісус вважатиме гідним життя, не можуть вірити в жодне інше «ім’я», яке нібито представляє Божу владу. Вони повинні виявляти непорушну відданість «імені» Царя, якого призначив Бог,— «імені» Господа Ісуса Христа (Мт 12:18, 21; Об 2:13; 3:8; див. НАБЛИЖАТИСЯ ДО БОГА).
«Прийшов... свідчити про правду». На запитання Пилата: «Так ти цар?» — Ісус відповів: «Ти сам кажеш, що я цар. Я для того народився і прийшов у світ, щоб свідчити про правду. І кожен, хто стоїть на боці правди, слухається мого голосу» (Ів 18:37; див. СУДОВА СПРАВА, Суд над Ісусом). Як видно з Біблії, Ісус не мав на увазі правду в загальному розумінні. Він свідчив про найважливішу правду — правду про те, якими були і є наміри Бога, правду, що ґрунтувалась на основоположній істині про волю Бога як Верховного Правителя і його спроможність виконати цю волю. Під час свого служіння Ісус показував, що ця правда, прихована у «священній таємниці», полягала в тому, що буде встановлено Боже Царство і «син Давида», Ісус Христос, Цар і Священик, сидітиме на троні цього Царства. Це було суттю звістки, яку проголошували ангели до і відразу після його народження в юдейському Віфлеємі, Давидовому місті (Лк 1:32, 33; 2:10—14; 3:31).
Для Ісуса свідчити про правду означало не лише говорити, проповідувати і навчати. Він мусив відмовитись від небесної слави і народитись як людина, а після того виконати все, що було пророковано, у тому числі пророчі о́брази, або «тінь», що містились у Закон-угоді (Кл 2:16, 17; Єв 10:1). Щоб підтвердити правдивість пророчих слів і обіцянок свого Батька, Ісусові потрібно було жити так, щоб вони стали реальністю,— він мав своїми словами і ділами, тим, як жив і як помер, втілити цю правду в життя. Тож він мав бути правдою, по суті, уособленням правди, і він власне так сказав про себе (Ів 14:6).
Саме тому апостол Іван написав, що Ісус був «сповнений Божої ласки і правди» і, хоча «Закон був даний через Мойсея... незаслужена доброта і правда прийшли завдяки Ісусу Христу» (Ів 1:14, 17). Божа правда прийшла, тобто стала дійсністю, завдяки тому, що Ісус народився як людина, присвятив себе Богові, охрестившись у воді, служив три з половиною роки серед людей як представник Божого Царства, помер, залишившись вірним Богові, воскрес і піднявся на небо. (Пор. Ів 1:18; Кл 2:17.) Отже, всім своїм життям Ісус Христос свідчив про правду, про обіцянки, які Бог підтвердив клятвою. Тому Ісус не був тінню обіцяного Месії, або Христа. Він був справжнім Месією. Він не був тінню Царя і Священика. Він справді був тим, на кого вказували пророцтва (Рм 15:8—12; пор. Пс 18:49; 117:1; Пв 32:43; Іс 11:10).
Правда, про яку свідчив Ісус, робила вільним кожного, хто показував, що «стоїть на боці правди», визнаючи роль Ісуса у Божому намірі (Ів 8:32—36; 18:37). Якщо хтось відкидає Божий намір стосовно Сина, покладаючи свої надії на щось інше, і будує своє життя на якісь іншій основі, це означає, що він вірить брехні, є обманутим і йде слідом за Божим Противником, батьком брехні (Мт 7:24—27; Ів 8:42—47); це означає, що він помре у своїх гріхах (Ів 8:23, 24). Тому Ісус відкрито говорив про своє місце в Божому намірі.
Щоправда, Ісус наказував своїм учням — іноді навіть досить твердо — не говорити іншим про те, що він Месія (Мт 16:20; Мр 8:29, 30), і називав себе Христом дуже рідко, лише наодинці з ними (Мр 9:33, 38, 41; Лк 9:20, 21; Ів 17:3). Але він часто зі сміливістю звертав увагу на пророцтва і власні діла, які доводили, що він Христос (Мт 22:41—46; Ів 5:31—39, 45—47; 7:25—31). Коли Ісус, «втомлений дорогою», розмовляв з самарянкою біля колодязя, він прямо сказав їй, хто він, мабуть для того, щоб зацікавити мешканців її міста і спонукати їх прийти. Зрештою так і сталося (Ів 4:6, 25—30). Саме твердження, що він є Месією, нічого б не означало без доказів, а ті, хто їх бачив і чув, все одно мали виявляти віру, щоб на основі цих доказів дійти правильного висновку (Лк 22:66—71; Ів 4:39—42; 10:24—27; 12:34—36).
Випробуваний і приведений до досконалості. Бог Єгова показав, що повністю довіряє своєму Синові, доручивши йому зійти на землю і стати обіцяним Месією. За наміром Бога мало з’явитися «потомство» (Бт 3:15), Месія, який мав стати жертовним Божим Ягням, і Бог передбачив це «ще до заснування світу» (1Пт 1:19, 20) (цей вислів розглядається в статті ПЕРЕДБАЧЕННЯ, ВИЗНАЧЕННЯ НАПЕРЕД, Бог наперед визначає, що прийде Месія). Однак Біблія не говорить, коли саме Єгова вибрав того, хто виконає цю роль, і коли повідомив йому про це — відразу після бунту в Едемі чи пізніше. Від Месії вимагалося зробити те, що не спроможна зробити жодна недосконала людина, зокрема принести викупну жертву. Це міг зробити тільки хтось із досконалих духовних синів. З мільйонів духовних синів Єгова обрав свого Первістка, Слово. (Пор. Єв 1:5, 6.)
Божий Син з готовністю погодився виконати це доручення. Як видно з Філіппійців 2:5—8, він «відмовився від усього» — своєї небесної слави і духовного тіла — і «прийняв образ раба», дозволивши, щоб його життя було перенесене на землю у матеріальний, людський світ. Завдання, яке чекало на нього, було пов’язане з вирішенням найважливіших питань, тому на його плечах лежала величезна відповідальність. Своєю вірністю Син міг спростувати записане в книзі Йова звинувачення Сатани, який заявив, що служителі Бога зречуться Його, коли зазнають втрат, страждань і випробувань (Йв 1:6—12; 2:2—6). Як первородний Син, Ісус міг дати найпереконливішу відповідь на це звинувачення і найвагоміший доказ на користь Батька у спірному питанні про правомірність його верховної влади. Таким чином Ісус довів би, що він «Амінь, свідок вірний і правдивий» (Об 3:14). Якби він не виконав дорученого йому завдання, то знеславив би ім’я свого Батька, як ніхто інший.
Звичайно, коли Єгова вибрав свого єдинородного Сина, то не поклав, так би мовити, на нього рук «поспішно», ризикуючи «[взяти] участь в чужих гріхах». Ісус не був початківцем, який міг би загордитися і отримати «присуд, винесений Дияволу». (Пор. 1Тм 5:22; 3:6.) Єгова близько спілкувався зі своїм Сином упродовж багатьох віків, тому знав про нього все (Мт 11:27; пор. Бт 22:12; Не 9:7, 8) і міг доручити йому виконання пророцтв, записаних у своєму Слові (Іс 46:10, 11). Тож успіх Сина не був автоматично гарантований лише тому, що Бог відвів йому роль передреченого Месії (Іс 55:11), як стверджують прихильники вчення про передвизначення.
Хоча Син ще ніколи не стикався з випробуванням, подібним до того, яке на нього чекало, він вже не раз доводив свою вірність і відданість. На нього вже була покладена велика відповідальність, адже він був Божим Речником, Словом. Проте він ніколи не зловживав своїм становищем чи владою, як це одного разу зробив Мойсей, речник Бога на землі (Чс 20:9—13; Пв 32:48—51; Юд 9). Як той, через кого створене все, Син був богом, «єдинородним богом» (Ів 1:18), тому займав вище становище і мав більшу славу, ніж усі інші духовні сини Бога. Все ж він не загордився. (Пор. Єз 28:14—17.) Отже, можна сказати, що Син вже довів свою вірність, смирення і відданість у різних ситуаціях.
Для порівняння можна розглянути, яке випробування повинен був пройти Божий земний син, Адам. Від нього не вимагалося зносити переслідування чи страждання, він мав лише з повагою ставитись до Божої волі щодо дерева пізнання добра і зла (Бт 2:16, 17; див. ДЕРЕВО). Бунт Сатани і спокуси не входили у випробування, яке Бог дав Адамові, вони додалися пізніше, і їхнім джерелом не був Бог. Крім того, випробування не передбачало, щоб Адама спокушувала якась людина, як це зробила Єва після того, як згрішила. (Бт 3:6, 12). Тож випробування Адама не мало бути пов’язане із зовнішніми факторами — ніхто не мав спокушувати чи підштовхувати його до зла; Адам мав показати, яким є його серце, що він не має егоїзму і щиро любить Бога (Пр 4:23). Якби він залишився вірним, то зміг би їсти плід «з дерева життя» і завдяки цьому жити вічно як випробуваний земний син, яким Бог задоволений (Бт 3:22); щоб отримати таке життя, Адамові не потрібно було зазнавати негативного впливу, спокус, переслідування і страждань.
Варто теж зауважити, що Божий духовний син, який став Сатаною, відмовився служити Богові не тому, що його хтось переслідував чи підштовхував до зла. Тим більше його не випробовував Бог, адже Бог «нікого злом не випробовує». Все ж цей духовний син не залишився відданим, а дозволив, щоб його захопило та звабило власне прагнення, і згрішив, ставши бунтарем (Як 1:13—15). Його любов не витримала випробування.
Але щоб розв’язати спірне питання, підняте Божим Противником, Син Бога, обіцяний Месія і майбутній Цар Божого Царства, мав пройти випробування своєї непорочності за нових обставин. Це випробування і пов’язані з ним страждання були також необхідні для того, щоб «його було приведено до досконалості», тобто щоб він був досконало підготовленим до служіння Божим Первосвящеником для людства (Єв 5:9, 10). Щоб повністю відповідати вимогам до Керівника, завдяки якому можна отримати спасіння, і «щоб стати милосердним і вірним первосвящеником», Божий Син «мав у всьому уподібнитися до своїх “братів” [тих, хто став його помазаним послідовником]». Йому довелося знести лиха і страждання, щоб бути в змозі «допомогти й тим, хто також їх зносить» і співчувати їхнім слабкостям, оскільки сам «був випробуваний у всьому, проте залишився безгрішним». Хоча Божий Син був досконалий і безгрішний, він все ж міг «виявляти співчуття до тих, хто чогось не розуміє або помиляється». Лише через такого Первосвященика ми, недосконалі люди, можемо наближатися «зі свободою мови до престолу незаслуженої доброти, щоб, коли нам потрібна буде допомога, Бог наділив нас милосердям і незаслуженою добротою» (Єв 2:10—18; 4:15—5:2; пор. Лк 9:22).
Не позбавлений свободи волі. Ісус сам говорив, що всі пророцтва про Месію мають виконатися (Лк 24:44—47; Мт 16:21; пор. Мт 5:17). Однак це не звільняло його від відповідальності і водночас не позбавляло свободи вибору — бути вірним чи невірним. Не все залежало від Всемогутнього Бога Єгови. Син мав виконати свою роль у сповненні пророцтв. Бог подбав про точне сповнення пророцтв, коли вибрав «свого улюбленого Сина» (Кл 1:13). Безумовно, його Син на землі не втратив свободи волі і далі користувався нею. Він сам говорив про це, показував, що добровільно підкоряється волі Батька (Мт 16:21—23; Ів 4:34; 5:30; 6:38), і сумлінно виконував своє завдання, описане в Божому Слові (Мт 3:15; 5:17, 18; 13:10—17, 34, 35; 26:52—54; Мр 1:14, 15; Лк 4:21). Очевидно, що від Ісуса залежало виконання не всіх пророцтв; деякі з них сповнились після його смерті (Мт 12:40; 26:55, 56; Ів 18:31, 32; 19:23, 24, 36, 37). Події, які відбулися в ніч перед його смертю, яскраво свідчать про те, що він добровільно підкорився верховній волі Батька — того, хто є мудрішим за нього, хоча це коштувало йому неймовірних зусиль (Мт 26:36—44; Лк 22:42—44). З цих подій також видно, що, навіть будучи досконалим, Ісус добре розумів, що під час випробувань йому, як людині, потрібна сила, яку може дати тільки Батько (Ів 12:23, 27, 28; Єв 5:7).
Тож Ісус мав багато що обдумати і підготуватись до майбутніх випробувань, коли після хрещення і помазання він (як і Мойсей) 40 днів постив у пустелі (Вх 34:28; Лк 4:1, 2). Там він зустрівся з Противником свого Батька, змієм стародавнім. Використовуючи таку ж тактику, як в Едемі, Сатана Диявол намагався спонукати Ісуса виявити егоїзм, звеличити себе і відкинути верховну владу Батька. На відміну від Адама, Ісус («останній Адам») зберіг непорочність і, цитуючи уривки з Писань, в яких викладена воля його Батька, змусив Сатану відійти від нього і чекати «іншої зручної нагоди» (Лк 4:1—13; 1Кр 15:45).
Діла і риси. Оскільки «незаслужена доброта і правда» повинні були прийти завдяки Ісусу Христу, він мусив перебувати серед людей, щоб вони чули його слова, бачили його діла і риси. Це мало допомогти їм розпізнати в ньому Месію і, коли він помре як «Ягня Боже», виявити віру в його жертву (Ів 1:17, 29). Ісус побував у різних куточках Палестини, пройшовши пішки сотні кілометрів. Він навчав людей на березі озера, на схилах гір, у містах і селах, у синагогах і храмі, на ринкових площах, на вулицях і в домах (Мт 5:1, 2; 26:55; Мр 6:53—56; Лк 4:16; 5:1—3; 13:22, 26; 19:5, 6), звертаючись до великих натовпів і окремих осіб, до чоловіків і жінок, до старих і молодих, до багатих і бідних (Мр 3:7, 8; 4:1; Ів 3:1—3; Мт 14:21; 19:21, 22; 11:4, 5).
У супровідній таблиці подано імовірну послідовність подій Ісусового земного життя, описаних у чотирьох Євангеліях. Вона також дає уявлення про проповідницькі подорожі Ісуса, які він здійснив за три з половиною роки служіння.
Ісус подав учням приклад, старанно виконуючи своє служіння з раннього ранку до пізньої ночі (Лк 21:37, 38; Мр 11:20; 1:32—34; Ів 3:2; 5:17). Він не раз проводив усю ніч в молитві, наприклад цілу ніч молився перед тим, як виголосити Нагірну проповідь (Мт 14:23—25; Лк 6:12—7:10). Іншого разу Ісус служив людям допізна, а потім встав ще перед світанком і пішов у віддалене місце, щоб помолитися (Мр 1:32, 35). Часто натовпи людей заважали Ісусові побути на самоті, все ж він сердечно приймав їх та розповідав їм про Боже Царство (Лк 9:10, 11; Мр 6:31—34; 7:24—30). Ісус втомлювався, відчував голод і спрагу, а іноді відмовлявся від їжі заради служіння (Мт 21:18; Ів 4:6, 7, 31—34; пор. Мт 4:2—4; 8:24, 25).
Врівноважений погляд на матеріальні речі. Однак Ісус не був аскетом, який у всьому собі відмовляв (Лк 7:33, 34). Він часто приймав запрошення на обіди і навіть на бенкети в домах заможних людей (Лк 5:29; 7:36; 14:1; 19:1—6). Він посприяв радості на весіллі, перетворивши воду на добре вино (Ів 2:1—10). Він з вдячністю приймав те, що для нього робили інші. Наприклад, одного разу Марія, сестра Лазаря, взяла фунт пахучої олії і намастила Ісусові ноги (фунт такої олії коштував понад 220 дол., що приблизно дорівнювало річному заробітку простого робітника). Юда обурився і, нібито турбуючись про бідних, сказав, що ліпше було б продати цю олію і роздати їм гроші. На це Ісус відповів: «Залишіть її в спокої. Нехай вона виконає цей обряд, підготувавши мене до дня поховання. Адже бідні завжди з вами, а я з вами буду не завжди» (Ів 12:2—8; Мр 14:6—9). Коли його арештовували, на ньому був спідній одяг, «витканий згори донизу», тобто високої якості (Ів 19:23, 24). Однак Ісус завжди віддавав перевагу духовним цінностям і ніколи надмірно не турбувався про матеріальні речі — він жив так, як радив іншим (Мт 6:24—34; 8:20; Лк 10:38—42; пор. Флп 4:10—12).
Мужній Визволитель. Протягом усього свого служіння Ісус виявляв велику відвагу, мужність і силу (Мт 3:11; Лк 4:28—30; 9:51; Ів 2:13—17; 10:31—39; 18:3—11). Подібно до Ісуса Навина, царя Давида та інших, Ісус завжди стояв на боці Бога і захищав тих, хто любить праведність. Він, як обіцяне «потомство», протистояв ворожому ставленню «потомства» змія і вів з ним боротьбу (Бт 3:15; 22:17). Ісус активно боровся з демонами та їхнім впливом на розуми і серця людей (Мр 5:1—13; Лк 4:32—36; 11:19—26; пор. 2Кр 4:3, 4; Еф 6:10—12). Лицемірні релігійні провідники своїми словами й ділами показували, що протистоять верховній владі та волі Бога (Мт 23:13, 27, 28; Лк 11:53, 54; Ів 19:12—16). Ісус не раз перемагав їх у суперечках, майстерно послуговуючись «духовним мечем», Божим Словом,— він розбивав хитрі доводи та підступні запитання своїх противників, говорив так, що вороги не мали що йому відповісти (Мт 21:23—27; 22:15—46). Ісус безстрашно викривав їх, показуючи, ким вони були насправді: вчителями людських традицій та правил, сліпими провідниками, родом гадючим, дітьми Божого Противника, який є князем демонів, брехуном і вбивцею (Мт 15:12—14; 21:33—41, 45, 46; 23:33—35; Мр 7:1—13; Ів 8:40—45).
При цьому сміливість Ісуса ніколи не була нерозсудливою, він не наражався на неприємності і без потреби не ризикував своїм життям (Мт 12:14, 15; Мр 3:6, 7; Ів 7:1, 10; 11:53, 54; пор. Мт 10:16, 17, 28—31). Він був мужнім тому, що мав віру (Мр 4:37—40). Він не втрачав самовладання, а залишався спокійним, коли його обмовляли та зневажали, бо «ввірив себе тому, хто судить праведно» (1Пт 2:23).
Мужньо ведучи боротьбу за правду і проливаючи світло на Божий намір, Ісус — той, хто більший від Мойсея, став передреченим Визволителем. Він проголошував полоненим свободу (Іс 42:1, 6, 7; Єр 30:8—10; Іс 61:1). Хоча багато людей не стали на його бік з егоїстичних міркувань і через страх перед тими, хто мав владу (Ів 7:11—13; 9:22; 12:42, 43), інші наважились відкинути пута незнання і марні надії та перестали сліпо підкорятись фальшивим провідникам (Ів 9:24—39; пор. Гл 5:1). Так само як вірні царі Юди викорінювали фальшиве поклоніння у своєму царстві (2Хр 15:8; 17:1, 4—6; 2Цр 18:1, 3—6), Ісус, Божий Месіанський Цар, під час свого служіння руйнував підвалини тогочасної фальшивої релігії (Ів 11:47, 48).
Щоб отримати більше інформації про земне служіння Ісуса Христа, див. КАРТИ, т. 2, с. 540, 541.
Сповнений глибоких почуттів і сердечності. Водночас Ісус, як і вимагалося від Божого Первосвященика, виявляв глибокі почуття. Він був досконалим, але, на відміну від фарисеїв, не був прискіпливим, зарозумілим та вимогливим до недосконалих, обтяжених гріхом людей, серед яких жив і трудився (Мт 9:10—13; 21:31, 32; Лк 7:36—48; 15:1—32; 18:9—14). Навіть діти почувалися з ним легко. Одного разу, закликаючи учнів брати приклад з дітей, він не просто поставив дитину перед ними, а обійняв її (Мр 9:36; 10:13—16). Ісус був справжнім другом для своїх послідовників і, виявляючи до них теплі почуття, «продовжував любити їх до кінця» (Ів 13:1; 15:11—15). Він не користувався своєю владою, щоб ставити високі вимоги і обтяжувати людей, а, навпаки, говорив: «Прийдіть до мене, всі струджені... я відсвіжу вас». Його учні бачили, що він «лагідний та смиренний» і що його ярмо зручне, а ноша легка (Мт 11:28—30).
В обов’язки священика входило дбати про фізичне і духовне здоров’я людей (Лв 13—15). Проймаючись жалем і співчуттям, Ісус допомагав хворим, сліпим і всім, хто зазнавав страждань (Мт 9:36; 14:14; 20:34; Лк 7:11—15; пор. Іс 61:1). Смерть його друга Лазаря і горювання Марти і Марії, сестер Лазаря, завдали йому такого болю, що він «тяжко зітхнув» і з його очей «покотилися сльози» (Ів 11:32—36). Як і було передречено про Месію, Ісус поніс недуги інших і взяв на себе чужий біль, хоча це забирало в нього силу (Іс 53:4; Лк 8:43—48). Він зробив це не лише для того, щоб виконалося пророцтво, а тому що хотів (Мт 8:2—4, 16, 17). І щонайважливіше, Ісус зціляв людей духовно і прощав гріхи. Він був уповноважений на це, тому що, як Христос, мав принести викупну жертву; по суті, його хрещення у смерть вже почалося, і воно повинне було закінчитись смертю на стовпі мук (Іс 53:4—8, 11, 12; пор. Мт 9:2—8; 20:28; Мр 10:38, 39; Лк 12:50).
«Чудовий порадник». Священик був відповідальний за те, щоб навчати народ Божого закону і волі (Мл 2:7). Як Месіанський Цар, передречена «галузка» «з пня Єссея [Давидового батька]», Ісус мав показати, що на ньому «дух Єгови, дух мудрості... дух поради й могутності, дух знання і страху перед Єговою» і що страх перед Єговою приносить йому радість (Іс 11:1—3). Незрівнянна мудрість вчень Ісуса, який був «більшим від Соломона» (Мт 12:42),— один з найпереконливіших доказів того, що він насправді Син Бога і що розповідь в Євангеліях не є витвором уяви недосконалих людей.
Ісус справді був обіцяним «Чудовим порадником» (Іс 9:6), і це видно з того, що він добре знав Слово Бога і його волю, розумів людську натуру, вмів побачити суть різних питань і навчав людей вирішувати повсякденні проблеми. Найяскравішим свідченням цього є відома Нагірна проповідь (Мт 5—7). У ній він показав, як знайти щастя, як залагоджувати непорозуміння, як уникати статевої розпусти, як поводитися з тими, хто ставиться до нас вороже, як бути праведним і не лицемірити, як ставитись до матеріальних речей, як покладатися на щедрого Бога, дав золоте правило, яке допомагає мати добрі взаємини з іншими, навчив розпізнавати релігійний обман і показав, що потрібно для щасливого майбутнього. Натовпи були вражені тим, як він навчав, бо «він навчав як той, хто має владу, а не як їхні книжники» (Мт 7:28, 29). Після воскресіння Ісус і далі відігравав ключову роль у передачі людям інформації від Єгови (Об 1:1).
Великий Учитель. Ісус застосовував дуже ефективні методи навчання (Ів 7:45, 46). Він розповідав важливі та глибокі істини просто, стисло і зрозуміло. Щоб пояснити думку, він наводив приклади, добре знані слухачам (Мт 13:34, 35) — рибалкам (Мт 13:47, 48), пастухам (Ів 10:1—17), рільникам (Мт 13:3—9), будівельникам (Мт 7:24—27; Лк 14:28—30), купцям (Мт 13:45, 46), рабам і панам (Лк 16:1—9), домогосподаркам (Мт 13:33; Лк 15:8) чи будь-кому іншому (Мт 6:26—30). Важливі істини Ісус пояснював на простих прикладах, говорячи про хліб, воду, сіль, бурдюки для вина, старий одяг; такі приклади використовувалися і в Єврейських Писаннях (Ів 6:31—35, 51; 4:13, 14; Мт 5:13; Лк 5:36—39). Пояснення, які він часто будував на порівняннях, спростовували помилкові погляди і розставляли все на свої місця (Мт 16:1—3; Лк 11:11—22; 14:1—6). Ісус намагався зворушити серця людей, ставлячи глибокі запитання, що змушували задуматись, самостійно дійти якогось висновку, перевірити свої спонуки і прийняти рішення (Мт 16:5—16; 17:24—27; 26:52—54; Мр 3:1—5; Лк 10:25—37; Ів 18:11). Він хотів завоювати не масову підтримку людей, а серця тих, хто щиро прагнув правди і праведності (Мт 5:3, 6; 13:10—15).
Ісус зважав на те, що його слухачі і навіть учні не можуть зрозуміти все відразу (Мр 4:33), і, виявляючи проникливість, розкривав їм істини поступово (Ів 16:4, 12), але він ніколи не пом’якшував Божих звісток, аби лише здобути визнання людей. Він говорив прямо, іноді навіть різко (Мт 5:37; Лк 11:37—52; Ів 7:19; 8:46, 47). Він закликав: «Покайтесь, бо наблизилося Царство небесне» (Мт 4:17). Як і пророки Єгови в давнину, Ісус відкрито говорив народові «про його бунт, нащадкам Якова про їхні гріхи» (Іс 58:1; Мт 21:28—32; Ів 8:24), скеровуючи людей до «вузьких воріт й тісної дороги», щоб вони могли знову здобути Божу прихильність і надію на вічне життя (Мт 7:13, 14).
«Провідник і правитель». Ісус довів, що достойний називатися «провідником і правителем», а також «свідком для народів» (Іс 55:3, 4; Мт 23:10; Ів 14:10, 14; пор. 1Тм 6:13, 14). Через кілька місяців після того, як Ісус почав своє служіння, він звернувся до чоловіків, які були йому вже знайомі, і запросив їх стати його учнями. Вони без вагань відгукнулись на Ісусове запрошення: хтось залишив рибальський промисел, а хтось — посаду збирача податків (Мт 4:18—22; Лк 5:27, 28; пор. Пс 110:3). Жінки жертвували своїм часом, силами і матеріальними засобами, щоб підтримувати Ісуса та його учнів (Мр 15:40, 41; Лк 8:1—3).
Ця маленька група стала ядром нового «народу», духовного Ізраїля (1Пт 2:7—10). Ісус усю ніч провів у молитві до Батька, щоб він допоміг вибрати 12 апостолів, які, залишившись вірними, мали стати стовпами цього нового народу (як 12 синів Якова в тілесному Ізраїлі) (Лк 6:12—16; Еф 2:20; Об 21:14). Подібно до того як Мойсей вибрав 70 представників народу, котрі допомагали йому, Ісус пізніше призначив служити ще 70 учнів (Чс 11:16, 17; Лк 10:1). Після того він зосередив свою увагу на цих учнях, навчаючи їх і даючи їм вказівки, як видно зі змісту Нагірної проповіді (Мт 5:1, 2, 13—16; 13:10, 11; Мр 4:34; 7:17).
Ісус відповідально ставився до обов’язків провідника — він брав провід у всьому (Мт 23:10; Мр 10:32), доручав учням різні завдання, у тому числі ті, які не стосувалися проповідування (Лк 9:52; 19:29—35; Ів 4:1—8; 12:4—6; 13:29; Мр 3:9; 14:12—16), підбадьорював і докоряв (Ів 16:27; Лк 10:17—24; Мт 16:22, 23). Ісус давав різні настанови, головна з яких вчила учнів любити одне одного, як він любив їх (Ів 15:10—14). Його слухалися багатотисячні натовпи (Мр 6:39—46). Ґрунтовні, практичні настанови, які Ісус давав своїм учням, простим людям без особливої освіти, принесли чудові плоди (Мт 10:1—11:1; Мр 6:7—13; Лк 8:1). Згодом освічені люди, які займали високе становище, дивувалися, коли чули, що апостоли говорили впевнено і переконливо. Як «ловці людей», апостоли досягли дивовижних результатів: тисячі відгукувались на їхні слова (Мт 4:19; Дії 2:37, 41; 4:4, 13; 6:7). Розуміння біблійних принципів, яке учні здобули завдяки Ісусу, допомогло їм згодом стати добрими пастирями для отари (1Пт 5:1—4). Тож всього за три з половиною роки Ісус заклав міцну основу для об’єднаного міжнародного збору, членами якого стали люди з різних народів.
Дбає про людей і судить справедливо. Під правлінням Ісуса життя людей буде кращим, ніж навіть під правлінням Соломона; це видно з того, що Ісус міг вказати учням, де вони наловлять багато риби (Лк 5:4—9; пор. Ів 21:4—11). Ісус, який народився у Віфлеємі (озн. «дім хліба»), годував тисячі людей, а також перетворив воду на вино — все це допомагало хоча б трохи уявити майбутній «бенкет для всіх народів», який стане можливим завдяки Божому Царству (Іс 25:6; пор. Лк 14:15). Його правління не лише покладе край бідності і голоду, а й «знищить смерть назавжди» (Іс 25:7, 8).
Також існують усі підстави сподіватися, що Ісус буде судити справедливо і праведно, як і передрікалося в месіанських пророцтвах (Іс 11:3—5; 32:1, 2; 42:1). Він з великою повагою ставився до закону, передусім до закону свого Бога і Батька, а також до закону «тих, хто посідає вищу владу», урядів, яким дозволено правити на землі (Рм 13:1; Мт 5:17—19; 22:17—21; Ів 18:36). Ісус не піддався спробам втягнути його в політику, коли люди хотіли зробити його царем (Ів 6:15; пор. Лк 19:11, 12; Дії 1:6—9). Він не виходив за межі своїх повноважень (Лк 12:13, 14). Ніхто не міг звинуватити його в гріху, і не тільки тому, що він народився досконалим, а й тому, що він завжди старанно дотримувався Божого Слова (Ів 8:46, 55). Він був оперезаний праведністю і вірністю, немов поясом (Іс 11:5). Він любив праведність та водночас ненавидів зло, його обурювали жадібні люди, які були байдужими до страждань інших (Мт 7:21—27; 23:1—8, 25—28; Мр 3:1—5; 12:38—40; пор. Мр 12: 41—44). Сумирні та бідні люди можуть знайти потіху в тому, що Ісусове правління покінчить з несправедливістю та гнобленням (Іс 11:4; Мт 5:5).
Ісус добре розумів принципи, справжнє значення і мету Божих законів, він підкреслював «те, що важливіше в Законі»,— «справедливість, милосердя і вірність» (Мт 12:1—8; 23:23, 24). Він був безстороннім, не робив різниці у ставленні до учнів, хоча й відчував особливу прихильність до одного з них (Мт 18:1—4; Мр 10:35—44; Ів 13:23; пор. 1Пт 1:17). В останні хвилини життя він попіклувався про свою матір, але родинні стосунки ніколи не були для нього важливішими від духовних уз (Мт 12:46—50; Лк 11:27, 28; Ів 19:26, 27). Як було передречено, він ніколи не дивився на проблеми поверхово і не намагався вирішити їх, керуючись лише «тим, що бачать його очі», та не докоряв «лише за тим, що чують його вуха» (Іс 11:3; пор. Ів 7:24). Він бачив серця людей, розпізнавав їхні думки, міркування і спонуки (Мт 9:4; Мр 2:6—8; Ів 2:23—25). Він у всьому керувався Божим Словом і прагнув виконувати не власну волю, а волю свого Батька. Тому можна не сумніватися, що як призначений Богом Суддя він завжди буде судити справедливо і праведно (Іс 11:4; Ів 5:30).
Видатний Пророк. Ісуса можна по праву назвати пророком, подібним до Мойсея, але більшим від нього (Пв 18:15, 18, 19; Мт 21:11; Лк 24:19; Дії 3:19—23; пор. Ів 7:40). Він передрік свої страждання, а також те, якою смертю помре, що його учні розпорошаться і що Єрусалим буде взятий в облогу і разом з храмом повністю знищений (Мт 20:17—19; 24:1—25:46; 26:31—34; Лк 19:41—44; 21:20—24; Ів 13:18—27, 38). В контексті двох останніх передречень Ісус виголосив пророцтва, що мали сповнитись під час його присутності, коли буде правити його Царство. Так само як пророки давнини, він чинив знаки і чуда, які свідчили про те, що його послав Бог. У порівнянні з Мойсеєм Ісус здійснив більше чуд на доказ того, що він пророк: втихомирив бурю на Галілейському морі, йшов по воді (Мт 8:23—27; 14:23—34), зціляв сліпих, глухих і кульгавих, а також хворих на важкі хвороби, наприклад проказу, і навіть воскрешав мертвих (Лк 7:18—23; 8:41—56; Ів 11:1—46).
Визначний приклад любові. Серед усіх рис Ісуса найвизначнішою є любов, передусім любов до Батька, а також до всіх, кого Батько створив (Мт 22:37—39). Саме тому любов мала бути розпізнавальним знаком послідовників Ісуса (Ів 13:34, 35; пор. 1Ів 3:14). Його любов не мала нічого спільного з сентиментальністю. Хоча Ісус виявляв глибокі почуття, він завжди керувався принципами (Єв 1:9); найважливішим для нього було виконувати волю Батька. (Пор. Мт 16:21—23.) Він довів свою любов до Бога тим, що дотримувався його заповідей (Ів 14:30, 31; пор. 1Ів 5:3) і прагнув завжди прославляти свого Батька (Ів 17:1—4). В останню ніч перед смертю Ісус у розмові з учнями приблизно 30 разів вжив слова «любов» і «любити» і тричі повторив заповідь: «Любіть одне одного» (Ів 13:34; 15:12, 17). Він сказав їм: «Немає більшої любові від любові того, хто віддає за друзів своє життя. Ви — мої друзі, якщо виконуєте все, що я наказую» (Ів 15:13, 14; пор. 10:11—15).
Ісус довів свою любов до Бога та недосконалого людства, дозволивши, щоб «його вели, наче вівцю на заріз», щоб над ним знущалися, били по щоках, били кулаками, плювали, висікли бичем і зрештою прибили до стовпа між двома злочинцями (Іс 53:7; Мт 26:67, 68; 27:26—38; Мр 14:65; 15:15—20; Ів 19:1). Своєю жертовною смертю він показав, наскільки сильно Бог любить людей (Рм 5:8—10; Еф 2:4, 5) і що його вірні послідовники можуть завжди розраховувати на його незмінну любов (Рм 8:35—39; 1Ів 3:16—18).
Можна собі уявити, наскільки дивовижною особистістю був Божий Син, якщо навіть порівняно коротка біблійна оповідь про нього нас так захоплює (Ів 21:25). Його зворушливий приклад смирення і доброти, а також те, що він сміливо обстоював праведність і справедливість, запевняє, що його Царство буде урядом, якого протягом багатьох століть прагнули вірні Богу люди і яке перевершить їхні найбільші сподівання (Рм 8:18—22). Ісус, який дуже відрізнявся від правителів світу, у всьому подавав досконалий приклад своїм учням (Мт 20:25—28; 1Кр 11:1; 1Пт 2:21). Він, їхній Господь, помив їм ноги. Таким чином він залишив взірець уважності, дбайливості і смирення — рис, які збір його помазаних послідовників має виявляти не тільки на землі, а й у небі (Ів 13:3—15). Хоча вони сидітимуть на піднесених небесних престолах і розділять з Ісусом «всю владу на небі і на землі» під час Тисячолітнього правління Христа, вони будуть смиренно і з любов’ю дбати про його підданих на землі (Мт 28:18; Рм 8:17; 1Пт 2:9; Об 1:5, 6; 20:6; 21:2—4).
Визнаний праведним і гідним винагороди. Усе життя Ісуса, а також його жертовна смерть довели його незламну відданість Богу і стали «одним праведним вчинком». Цей вчинок підтвердив, що Ісус достойний служити Божим помазаним Царем і Священиком в небі (Рм 5:17, 18). Коли Бог воскресив його як духовну особу, то цим визнав його праведним у дусі (1Тм 3:16). Небесні створіння проголосили, що він гідний того, щоб «мати могутність, мудрість і силу та отримати багатство, честь, славу і благословення», бо він, як Лев, обстоював справедливість і правосуддя і, як Ягня, віддав себе в жертву заради спасіння інших (Об 5:5—13). Він досягнув головної мети — освятив ім’я свого Батька (Мт 6:9; 22:36—38). Для цього він не просто вживав це ім’я, а розкривав, яким є той, хто стоїть за цим іменем, і віддзеркалював його чудові риси — любов, мудрість, справедливість і силу. Так люди могли побачити і зрозуміти, що насправді означає Боже ім’я (Мт 11:27; Ів 1:14, 18; 17:6—12). І найважливіше, Ісус освячував це ім’я, коли підтримував верховну владу Єгови, того, хто є джерелом всієї влади, показуючи, що на цій владі буде базуватися правління його Царства. Тому про нього говориться: «Бог є престолом твоїм повік-віків» (Єв 1:8).
Отже, Господь Ісус Христос — «Керівник і Вдосконалювач нашої віри». Тим, що він сповнив пророцтва і відкрив Божі наміри стосовно майбутнього, а також тим, що говорив, що робив і яким був, він заклав міцну основу, на якій має ґрунтуватися справжня віра (Єв 12:2; 11:1).
[Таблиця]
ГОЛОВНІ ПОДІЇ ЗЕМНОГО ЖИТТЯ ІСУСА
Чотири Євангелія у хронологічному порядку
Події, що передували Ісусовому служінню
Час: 3 р. до н. е.
Місце: Єрусалим, храм
Подія: Ангел передрікає Захарію народження Івана Хрестителя
Час: бл. 2 р. до н. е.
Місце: Назарет; Юдея
Подія: Ангел передрікає Марії народження Ісуса; вона відвідує Єлизавету
Час: 2 р. до н. е.
Місце: Пагориста місцевість Юдеї
Подія: Народився Іван Хреститель; його життя в пустелі
Час: 2 р. до н. е., бл. 1 жовт.
Місце: Віфлеєм
Подія: Народився Ісус (Слово, за посередництвом якого все почало існувати) як нащадок Авраама і Давида
Місце: Поблизу Віфлеєма
Подія: Ангел проголошує добру новину; пастухи відвідують немовля
Місце: Віфлеєм; Єрусалим
Подія: Ісуса обрізали (8-й день), принесли у храм (після 40 днів)
Час: 1 р. до н. е. або 1 р. н. е.
Місце: Єрусалим; Віфлеєм; Назарет
Подія: Астрологи; втеча до Єгипту; вигублення хлопчиків; повернення Ісуса
Час: 12 р. н. е.
Місце: Єрусалим
Подія: 12-літній Ісус на святі Пасхи; повертається додому
Час: 29 р., весна
Місце: Пустеля, Йордан
Подія: Служіння Івана Хрестителя
Початок Ісусового служіння
Час: 29 р., осінь
Місце: Йордан
Подія: Хрещення і помазання Ісуса, який народився людиною, походив з Давидового роду, але згідно з проголошенням був Сином Бога
Місце: Юдейська пустеля
Подія: Ісус постить, Сатана його спокушає
Місце: Віфанія за Йорданом
Подія: Іван Хреститель свідчить про Ісуса
Місце: Долина Верхнього Йордану
Подія: Перші учні Ісуса
Місце: Кана Галілейська; Капернаум
Подія: Перше Ісусове чудо; відвідує Капернаум
Час: 30 р., Пасха
Місце: Єрусалим
Подія: Святкування Пасхи; виганяє з храму торговців
Місце: Єрусалим
Подія: Ісус розмовляє з Никодимом
Місце: Юдея; Енон
Подія: Ісусові учні хрестять людей; Іван стає «меншим»
Місце: Тиберіада
Подія: Івана ув’язнено; Ісус іде до Галілеї
Місце: Сихар у Самарії
Подія: По дорозі до Галілеї навчає самарян
Широкомасштабне служіння в Галілеї
Місце: Галілея
Подія: Вперше проголошує, що «наблизилося Царство небесне»
Місце: Кана; Назарет; Капернаум
Подія: Зцілює хлопця; читає про доручене завдання; його не приймають; іде до Капернаума
Місце: Галілейське море, поблизу Капернаума
Подія: Кличе Симона та Андрія, Якова та Івана
Місце: Капернаум
Подія: Зцілює чоловіка, опанованого демоном, а також Петрову тещу та багатьох інших
Місце: Галілея
Подія: 1-ша подорож з 4 учнями, яких нещодавно покликав
Місце: Галілея
Подія: Зцілює прокаженого; натовпи стікаються до Ісуса
Місце: Капернаум
Подія: Зцілює паралізованого
Місце: Капернаум
Подія: Кличе Матвія; їсть зі збирачами податків
Місце: Юдея
Подія: Проповідує у синагогах
Час: 31 р., Пасха
Місце: Єрусалим
Подія: Приходить на свято; зцілює чоловіка; докоряє фарисеям
Місце: По дорозі з Єрусалима (?)
Подія: Учні зривають колоски в суботу
Місце: Галілея; Галілейське море
Подія: Зцілює чоловікові руку в суботу; іде до моря; зцілює людей
Місце: Гора біля Капернаума
Подія: Вибирає 12 апостолів
Місце: Біля Капернаума
Подія: Нагірна проповідь
Місце: Капернаум
Подія: Зцілює слугу сотника
Місце: Наїн
Подія: Воскрешає сина вдови
Місце: Галілея
Подія: Ув’язнений Іван посилає учнів до Ісуса
Місце: Галілея
Подія: Докоряє містам; знання, відкрите малим дітям; зручне ярмо
Місце: Галілея
Подія: Грішниця виливає олію на його ноги; приклад про боржників
Місце: Галілея
Подія: 2-га проповідницька подорож з 12-ма
Місце: Галілея
Подія: Зцілення опанованого демоном чоловіка; звинувачення, що він пов’язаний з Вельзевулом
Місце: Галілея
Подія: Книжники і фарисеї вимагають знак
Місце: Галілея
Подія: Учні Христа — його близькі родичі
Місце: Галілейське море
Подія: Приклади про сіяча, про бур’яни та інші; пояснення прикладів
Місце: Галілейське море
Подія: Утихомирює бурю, перепливаючи в човні озеро
Місце: Гадара, Пд. Сх. Галілейського моря
Подія: Зцілює двох опанованих демонами чоловіків; демони входять у свиней
Місце: Очевидно, Капернаум
Подія: Зцілює жінку; воскрешає дочку Яіра
Місце: Капернаум (?)
Подія: Зцілює двох сліпих і німого чоловіка, опанованого демоном
Місце: Назарет
Подія: Знову приходить до міста, де виростав, і його знову не приймають
Місце: Галілея
Подія: 3-тя подорож по Галілеї; розширює діяльність, посилаючи апостолів
Місце: Тиберіада
Подія: Івану Хрестителю відрубують голову; Ірод боїться, відчуваючи свою вину
Час: 32 р., незадовго до Пасхи (Ів 6:4)
Місце: Капернаум (?); пн.-сх. берег Галілейського моря
Подія: Апостоли повертаються з проповідування; Ісус годує 5000 чоловіків
Місце: Пн.-сх. берег Галілейського моря; Генісарет
Подія: Спроби зробити Ісуса царем; іде по морю; зцілює
Місце: Капернаум
Подія: Каже, що він «хліб життя»; багато учнів покидає Ісуса
Час: 32 р., після Пасхи
Місце: Очевидно, Капернаум
Подія: Традиції, які позбавляють сили Боже Слово
Місце: Фінікія; Десятимістя
Подія: Іде в околиці Тира і Сидона; потім до Десятимістя; годує 4000 чоловіків
Місце: Магадан
Подія: Садукеї і фарисеї знову вимагають знак
Місце: Пн.-сх. берег Галілейського моря; Віфсаїда
Подія: Застерігає про фарисейську закваску; зцілює сліпого
Місце: Кесарія Філіппова
Подія: Ісус — Месія; передрікає свою смерть і воскресіння
Місце: Очевидно, г. Хермон
Подія: Преображення у присутності Петра, Якова та Івана
Місце: Кесарія Філіппова
Подія: Зцілює опанованого демоном хлопця, якого не могли зцілити учні
Місце: Галілея
Подія: Знову передрікає свою смерть і воскресіння
Місце: Капернаум
Подія: Монета для сплати податку отримана чудом
Місце: Капернаум
Подія: Найбільший у Царстві; як ставитись до помилок інших; милосердя
Місце: Галілея; Самарія
Подія: Йде з Галілеї на Свято наметів; залишити все заради служіння
Служіння Ісуса в Юдеї
Час: 32 р., Свято наметів
Місце: Єрусалим
Подія: Ісус привселюдно навчає на Святі наметів
Місце: Єрусалим
Подія: Навчає після свята; зцілює сліпого
Місце: Очевидно, Юдея
Подія: Висилає 70-х проповідувати; повертаються і розповідають про своє служіння
Місце: Юдея; Віфанія
Подія: Розповідає про милосердного самарянина; у домі Марти і Марії
Місце: Очевидно, Юдея
Подія: Знову вчить взірцевої молитви; наполегливість у проханнях
Місце: Очевидно, Юдея
Подія: Спростовує фальшиві звинувачення; показує, що тогочасне покоління заслуговує осуду
Місце: Очевидно, Юдея
Подія: Обідаючи у фарисея, Ісус засуджує лицемірів
Місце: Очевидно, Юдея
Подія: Навчає про те, що Бог дбає; вірний управитель
Місце: Очевидно, Юдея
Подія: У суботу зцілює скорчену жінку; три приклади
Час: 32 р., Свято присвячення
Місце: Єрусалим
Подія: Ісус на Святі присвячення; добрий пастир
Служіння Ісуса на східному боці Йордану
Місце: За Йорданом
Подія: Багато людей повірило в Ісуса
Місце: Перея (за Йорданом)
Подія: Навчає в містах і селах по дорозі в Єрусалим
Місце: Перея
Подія: Як увійти в Царство; погрози Ірода; дім покинутий
Місце: Очевидно, Перея
Подія: Смирення; приклад про пишну вечерю
Місце: Очевидно, Перея
Подія: Ціна учнівства
Місце: Очевидно, Перея
Подія: Приклади про загублену вівцю, загублену монету, блудного сина
Місце: Очевидно, Перея
Подія: Приклади про неправедного управителя, про багача і Лазаря
Місце: Очевидно, Перея
Подія: Прощення і віра; нікчемні раби
Місце: Віфанія
Подія: Ісус воскрешає Лазаря
Місце: Єрусалим; Єфрем
Подія: Кайяфа радить вбити Ісуса; Ісус іде звідти
Місце: Самарія; Галілея
Подія: Зцілює і навчає, проходячи Самарією, Галілеєю
Місце: Самарія або Галілея
Подія: Приклади про наполегливу вдову, про фарисея і збирача податків
Місце: Перея
Подія: Проходить Переєю; говорить про розлучення
Місце: Перея
Подія: Приймає і благословляє дітей
Місце: Перея
Подія: Багатий молодий чоловік; приклад про робітників у винограднику
Місце: Очевидно, Перея
Подія: Утретє передрікає свою смерть, воскресіння
Місце: Очевидно, Перея
Подія: Прохання дати Якову та Івану місця в Царстві
Місце: Єрихон
Подія: Проходячи через Єрихон, зцілює двох сліпих; відвідує Закхея; приклад про 10 мін
Останній період служіння Ісуса в Єрусалимі
Час: 33 р., 8 нісана
Місце: Віфанія
Подія: Приходить у Віфанію за 6 днів до Пасхи
Час: 9 нісана
Місце: Віфанія
Подія: Бенкет у домі Симона, прокаженого; Марія виливає олію на Ісуса; юдеї приходять, щоб побачити Ісуса та Лазаря
Місце: Віфанія — Єрусалим
Подія: Ісус урочисто в’їжджає в Єрусалим
Час: 10 нісана
Місце: Віфанія — Єрусалим
Подія: Проклинає безплідне фігове дерево; вдруге очищає храм
Місце: Єрусалим
Подія: Старші священики і книжники шукають нагоди вбити Ісуса
Місце: Єрусалим
Подія: Розмова з греками; невірство юдеїв
Час: 11 нісана
Місце: Віфанія — Єрусалим
Подія: Безплідне фігове дерево засохло
Місце: Єрусалим, храм
Подія: Владу Христа ставлять під сумнів; приклад про двох синів
Місце: Єрусалим, храм
Подія: Приклад про злих рільників, про весільний бенкет
Місце: Єрусалим, храм
Подія: Підступні запитання про податок, воскресіння, заповіді
Місце: Єрусалим, храм
Подія: Ісус змушує замовкнути, поставивши питання про походження Месії
Місце: Єрусалим, храм
Подія: Нещадно викриває книжників і фарисеїв
Місце: Єрусалим, храм
Подія: Скромна пожертва вдови
Місце: Оливкова гора
Подія: Передрікає падіння Єрусалима; Ісусова присутність; кінець віку
Місце: Оливкова гора
Подія: Приклад про 10 дівчат, про таланти, про овець і козлів
Час: 12 нісана
Місце: Єрусалим
Подія: Релігійні провідники змовилися вбити Ісуса
Місце: Єрусалим
Подія: Юда домовляється зі священиками про плату за зраду Ісуса
Час: 13 нісана (четвер пополудні)
Місце: Єрусалим та околиці
Подія: Приготування до Пасхи
Час: 14 нісана
Місце: Єрусалим
Подія: Пасхальна вечеря разом з 12-ма
Місце: Єрусалим
Подія: Ісус миє апостолам ноги
Місце: Єрусалим
Подія: Викриває Юду як зрадника і відправляє його
Місце: Єрусалим
Подія: Започатковує відзначення пам’ятної вечері з 11-ма
Місце: Єрусалим
Подія: Передрікає, що Петро зречеться його і апостоли розпорошаться
Місце: Єрусалим
Подія: Помічник; взаємна любов; лихо; Ісусова молитва
Місце: Гефсиманія
Подія: Муки в саду; зрада і арешт Ісуса
Місце: Єрусалим
Подія: На суді перед Анною, Кайяфою, Синедріоном; Петро зрікається його
Місце: Єрусалим
Подія: Зрадник Юда повісився
Місце: Єрусалим
Подія: Перед Пилатом, потім перед Іродом і знову перед Пилатом
Місце: Єрусалим
Подія: Пилат пробує звільнити його, а тоді віддає на смерть
Час: (бл. 15:00, п’ятниця)
Місце: Голгофа, Єрусалим
Подія: Смерть Ісуса на стовпі мук і пов’язані з цим події
Місце: Єрусалим
Подія: Ісусове тіло знімають зі стовпа мук і хоронять
Час: 15 нісана
Місце: Єрусалим
Подія: Священики і фарисеї ставлять варту біля гробниці
Час: 16 нісана
Місце: Єрусалим та околиці
Подія: Ісусове воскресіння та події того дня
Місце: Єрусалим; Галілея
Подія: Подальші з’явлення Ісуса Христа
Час: 25 іяра
Місце: Оливкова гора, поблизу Віфанії
Подія: Вознесіння Ісуса, 40-й день після його воскресіння
