Ви маєте право вибору

Завдяки сучасному медичному підходу (аналізу всіх плюсів і мінусів) лікарям та хворим легше спільно знайти лікування без використання крові. Лікарі звертають увагу як на переваги, так і на недоліки певного препарату або хірургічного втручання. Хворі теж можуть взяти участь у такому аналізі.

Розгляньмо це на прикладі хронічного тонзиліту — хвороби, відомої багатьом людям. Коли б у вас виникла ця проблема, то ви, мабуть, пішли б до лікаря. Можливо, як радять фахівці, ви проконсультувалися б навіть у двох лікарів. Один з них міг би порадити вам операцію. Він розповів би, скільки часу ви пробудете в лікарні, наскільки болючою буде операція та назвав би її вартість. Стосовно ризику, він, можливо, сказав би, що сильні кровотечі під час таких процедур трапляються рідко, а смертельних випадків  майже не буває. Однак другий лікар міг би наполягати на лікуванні антибіотиками. Він би підказав вам, які ліки найкращі в таких випадках, і розказав про їхню дію та вартість. Щодо ризику, то він сказав би, що побічна реакція від цих ліків дуже рідко загрожує життю.

Кожен з цих компетентних лікарів, безперечно, взяв до уваги всі плюси й мінуси, але тепер ви самі мусите зважити всі «за» і «проти» та інші фактори, відомі тільки вам. (Ви найліпше знаєте про свої душевні й емоційні сили, фінансові можливості сім’ї, а також те, як лікування вплине на сім’ю і ваші етичні принципи). Після цього ви робите вибір: свідомо погоджуєтесь на одне лікування, відкидаючи друге.

Ситуація виглядатиме подібно, якщо хронічний тонзиліт матиме ваша дитина. Про методи лікування, їхні недоліки й переваги розкажуть вам — турботливим батькам,— оскільки вас це безпосередньо стосується і ви берете на себе відповідальність за наслідки. Уважно розглянувши всі плюси й мінуси, ви зможете зробити свідомий вибір, від якого буде залежати здоров’я і навіть життя вашої дитини. Можливо, ви погодитесь на операцію, а отже, й на пов’язаний з нею ризик. Інші батьки виберуть лікування антибіотиками, взявши до уваги їхню побічну дію. Поради лікарів різняться, так само як різняться і погляди хворих або батьків стосовно того, що буде кращим для них самих чи для їхніх дітей. Власне так стоїть справа з інформованим вибором, зробленим на основі аналізу плюсів і мінусів.

Але що сказати про використання крові? Жодна людина, об’єктивно розглянувши факти, не може заперечити того, що переливання крові несе з собою великий ризик. Д-р Чарлз Хаґґінс, директор станції переливання крові у Массачусетській головній лікарні, відверто сказав: «Запаси крові ще ніколи не були такими безпечними. Незважаючи на це, з кров’ю завжди буде пов’язаний великий ризик. Бо це найнебезпечніша речовина, яку використовують у медицині» («Бостон ґлоб меґезін», 4 лютого 1990 року).

Тож цілком слушно, що медпрацівникам радилося: «Аналізуючи плюси й мінуси переливання крові, необхідно також ще раз переглянути небезпечність цієї процедури й шукати альтернативних методів» (курсив наш) («Perioperative Red Cell Transfusion» [«Періопераційне переливання еритроцитів»], конференція Національного інституту здоров’я, 27—29 червня 1988 року).

Лікарі можуть мати різні погляди на переваги й недоліки переливання крові. Одні часто переливають кров і впевнені, що варто йти на ризик. Інші переконалися, що ризик невиправданий, оскільки досягли чудових результатів, лікуючи без переливання. Але остаточне рішення мусите прийняти ви — як пацієнт чи один з батьків. Чому ви? Тому що це стосується вашого (або вашої дитини) організму, життя, етичних норм і, що найважливіше, взаємин з Богом.

ВИ МАЄТЕ ПРАВО

Сьогодні в багатьох країнах хворий має непорушне право вирішувати, на яке лікування погодитись. «Закон про інформовану згоду ґрунтується на двох принципах: по-перше, пацієнт має право одержати достатньо інформації, аби зробити інформований вибір щодо пропонованого лікування, і, по-друге, пацієнт має право погодитись з рекомендаціями лікаря або відхилити їх... Якщо не зважати на право пацієнта сказати «ні» або «так»,— навіть «так» з певними умовами,— то втрачається сама суть принципу, що лежить в основі інформованої згоди»  («Informed Consent—Legal Theory and Clinical Practice» [«Свідома згода. Юридична теорія й клінічна практика»], 1987 рік) *.

Декотрі хворі, намагаючись користуватися своїм правом вибору, стикаються з протидією. Можливо, хтось із знайомих негативно дивиться на видалення мигдаликів чи лікування тонзиліту антибіотиками. Або ж сам лікар наполягає на своєму (запропонованому) методі лікування, бо твердо переконаний у його правильності. А іноді навіть адміністрація лікарні з юридичних чи фінансових причин може не погоджуватися з вибором хворого.

«Багато ортопедів воліють не оперувати [Свідків],— каже д-р Карл Л. Нельсон.— Але ми вважаємо, що хворий має право відмовитись від будь-якого методу лікування. Якщо з технічного погляду можливо успішно провести операцію, уникаючи певної процедури, наприклад переливання крові, то слід надати хворому таке лікування» («The Journal of Bone and Joint Surgery» [«Операції на кістках і суглобах»], березень 1986 року).

Тактовний пацієнт не вимагатиме застосування методу, в якому лікар не має досвіду. Але як сказав д-р Нельсон, багато відданих своїй справі лікарів все ж таки беруть до уваги переконання своїх пацієнтів. Один німецький службовець зазначив: «Медик не повинен відмовлятися надати допомогу... пояснюючи це тим, що під час лікування Свідків Єгови він не в стані використовувати всі доступні у медицині методи. Він зобов’язаний допомогти, навіть якщо його можливості обмежені» («Der Frauenarzt» [«Гінеколог»], травень/червень 1983 року). Що ж до лікарень, то їхньою метою мають бути не тільки гроші, а й допомога усім людям без винятку. Католицький теолог, Річард Й. Девайн каже: «Хоча лікарня повинна робити все можливе, аби зберегти життя й здоров’я хворого, вона мусить дбати і про те, щоб не діяти проти [його] сумління. Крім того, лікарня має уникати всіх форм примусу, починаючи від вмовляння пацієнта і закінчуючи здобуттям судового рішення на примусове переливання крові» («Health Progress» [«Досягнення в галузі охорони здоров’я»], червень 1989 року).

ВИРІШУВАТИ НЕ СУДУ

Багато людей погодиться, що суд — не місце для з’ясовування особистих суперечок медичного характеру. Як би ви почувались, коли б вирішили лікувати тонзиліт антибіотиками, а хтось звернувся до суду, щоб змусити вас видалити мигдалики? Можливо, лікар хоче надати вам лікування, яке вважає найліпшим, але він не повинен звертатись до суду і порушувати ваші основні права. І оскільки в Біблії сказано, що стримуватись від крові так само важливо, як уникати розпусти, то насильне переливання християнину крові — це те саме, що ґвалтування (Дії 15:28, 29).

Однак у книжці «Інформована згода на переливання крові» («Informed Consent for Blood Transfusion», 1989 рік) говориться, що коли пацієнти з огляду на свої релігійні права вирішують піти на певний ризик, то це настільки непокоїть декотрі суди, «що вони роблять якісь юридичні винятки,— юридичні фікції, якщо хочете,— аби уможливити переливання крові». Вони можуть виправдовуватись, кажучи, що вчинили так з огляду на вагітність або на дітей, якими  потрібно опікуватися. «Це все юридичні фікції,— зазначається в книжці.— Дорослі люди мають право відмовитись від лікування».

Дехто, наполягаючи на переливанні крові, не бере до уваги того, що Свідки відмовляються не від усіх методів лікування. Вони відкидають тільки один метод, небезпечність якого визнають також фахівці. Зазвичай існує багато способів допомогти хворому. Один криє в собі одні небезпеки, інший — інші. Чи суд або лікар має право авторитарно вирішувати, на який ризик «вам найліпше піти»? Це повинні зробити тільки ви. Свідки Єгови зайняли тверду позицію в цій справі й не хочуть, щоб хтось вирішував за них; це їхня особиста відповідальність перед Богом.

Якби суд нав’язав вам неприйнятне лікування, то як це вплинуло б на ваше сумління й бажання боротись за життя? Д-р Конрад Дребінгер написав: «Коли лікар всупереч сумлінню хворого нав’язує йому метод лікування, що допоможе фізично, але завдасть сильного морального удару, це, безперечно, свідчить про недоречне честолюбство лікаря» («Der Praktische Arzt» [«Лікарська практика»], липень 1978 року).

СЕРДЕЧНА ТУРБОТА ПРО ДІТЕЙ

Судові справи, пов’язані з переливанням крові, переважно стосуються дітей. Часом, коли турботливі батьки шанобливо просять лікарів не використовувати крові, деякі медики звертаються до суду, щоб примусово перелити кров. Звичайно, християни погоджуються із законами або судовими процесами, мета яких запобігти насиллю над дітьми або їхньому занедбанню. Ви, мабуть, читали про батьків, які жорстоко поводяться з дитиною або позбавляють її будь-якої медичної допомоги. Це справді жахливо! Безперечно, держава може і навіть повинна втрутитися й захистити нещасну дитину. Однак не важко побачити, що справа виглядає зовсім по-іншому, коли дбайливі батьки просять надати якісну медичну допомогу без використання крові.

Судові справи переважно стосуються тих випадків, коли дитина перебуває у лікарні. Але як вона туди потрапила і чому? Майже завжди дитину привозять у лікарню батьки, які турбуються про неї і хочуть, щоб їй надали кваліфіковану допомогу. Ісус цікавився дітьми, так само піклуються ними і християнські батьки. Біблія говорить про «годувальницю, що ніжно поводиться з дітьми своїми». І Свідки Єгови власне з такою глибокою любов’ю дбають про своїх дітей (1 Солунян 2:7, Філарет; Матвія 7:11; 19:13—15).

Звичайно, всі батьки приймають рішення, що можуть вплинути на безпеку й життя їхніх дітей. Наприклад, огрівати дім газом чи вугіллям? Брати дитину з собою у довгу подорож автомашиною чи ні? Дозволяти їй плавати чи ні? Все це пов’язано з певним ризиком, іноді навіть смертельним. Але суспільство, покладаючись на батьківську розсудливість, визнає за ними право вирішувати майже всі справи, що стосуються їхніх дітей.

У 1979 році Верховний суд США чітко заявив: «Ставлення закону до сім’ї базується на припущенні, що батьки мають те, чого бракує дитині,— зрілість, життєвий досвід і розсудливість, які необхідні для прийняття важливих рішень... Той факт, що батьківське рішення [в медичній справі] тягне за собою ризик, не дає якійсь установі або державному службовцеві права автоматично приймати рішення за батьків» («Паргам проти Й. Р.»).

Того ж року апеляційний суд Нью-Йорка видав постанову: «Найвагомішим фактором у вирішенні питання, чи не позбавлено дитину медичної допомоги... є те, чи батьки, взявши до  уваги всі обставини, забезпечили їй прийнятне лікування. Мова йде не про «правильність» або «помилковість» батьківського рішення, бо сучасна медицина, попри її величезні досягнення, дуже рідко дозволяє судити про це об’єктивно. Крім того, суд аж ніяк не може виступати в ролі опікуна» («In re Hofbauer» [«У справі Гофбауера»]).

Повернімося до прикладу, коли батькам треба зробити вибір між операцією і лікуванням антибіотиками. Ризик присутній при обидвох методах лікування. Тож дбайливі батьки зобов’язані зважити усі плюси й мінуси та інші фактори, а тоді прийняти рішення. Стосовно цього доктор Джон Самюельс («Anesthesiology News» [«Новини анестезіології»], жовтень 1989 року) запропонував розглянути «Посібник для суддів у медичних постановах щодо дітей» («Guides to the Judge in Medical Orders Affecting Children»), де зазначається:

«Медичне знання ще не досягло такого рівня, аби лікар міг сказати зі стовідсотковою впевненістю, що його пацієнт буде жити або помре... Якщо можна вибирати метод лікування,— наприклад, коли лікар пропонує лікування, яке гарантує 80-відсотковий успіх, але батьки не погоджуються на нього і водночас не противляться методу лікування, ймовірність успіху якого 40 відсотків,— то лікар мусить надати те лікування, яке несе з собою більший ризик, але прийнятне для батьків».

Коли взяти до уваги те, що застосування крові у медицині криє в собі стільки смертельних небезпек, і врахувати наявність інших ефективних методів лікування, то чи не здається, що відмова від крові навіть зменшує ризик негативних наслідків?

Звичайно, якщо дитині потрібна операція, то християни зва́жують багато факторів. Кожне хірургічне втручання — з уживанням крові чи без — певною мірою небезпечне. Який лікар в стані гарантувати успіх? Батьки, можливо, знають, що кваліфіковані хірурги досягли добрих результатів, оперуючи дітей Свідків без переливання крові. Навіть якщо лікар або адміністратор віддає перевагу іншому методу лікування, чи ж не ліпше співпрацювати з турботливими батьками, аніж вдаватися до затяжних і виснажливих судових процесів? Батьки також можуть перевести дитину до іншої лікарні, в якій медперсонал має досвід і бажання допомогти в таких випадках. Лікування без крові буде справді якісним доглядом, тому що, як було сказано раніше, воно дозволяє сім’ї «задовольнити належні медичні і немедичні вимоги».

[Примітки]

подано в додатку на сторінках 30, 31.

 [Рамка на сторінці 18]

ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД ЮРИДИЧНИХ КЛОПОТІВ

Можливо, вас цікавить, чому декотрі лікарі й медичні установи намагаються якомога швидше отримати судове рішення на переливання крові? Іноді головною причиною є страх перед відповідальністю.

Проте коли лікування без крові вибирають Свідки Єгови, можна ні про що не переживати. Один лікар з Медичного коледжу імені Альберта Ейнштейна (США) написав: «Більшість [Свідків] охоче підписують бланк Американської медичної асоціації, звільняючи лікарів та медичні установи від відповідальності, і багато [Свідків] носять при собі [картку] «Медичне застереження». Правильно підписаний і датований бланк «Відмова приймати препарати крові» є договірною угодою й має юридичну силу» («Anesthesiology News» [«Новини анестезіології»], жовтень 1989 року).

Свідки Єгови, вибираючи лікування без крові, охоче дають юридичне запевнення, що ні лікар, ні медична установа не нестимуть відповідальності за його наслідки. За порадами медиків, кожен Свідок носить з собою Медичний документ. Власник документа та його свідки, зазвичай найближчі родичі, щороку поновлюють і підписують його.

У березні 1990 року Верховний суд Онтаріо (Канада) затвердив певне рішення, в якому схвально говорилося про цей документ: «Ця картка є письмовим виявленням волі, і власник картки може використовувати її під час укладання письмової угоди з лікарем». У «Медичній етиці» («Medicinsk Etik», 1985 рік) професор Деніел Андерсен написав: «Якщо існує недвозначна письмова заява, в якій пацієнт вказує, що він Свідок Єгови й за жодних обставин не прийматиме крові, то повага до права пацієнта на самовизначення вимагає, аби до цього бажання ставились так, ніби воно висловлене усно».

У деяких країнах Свідки також дають письмову згоду на лікування. В бланку, що використовується для цього у Фрайбурзькій лікарні (Німеччині), відведено місце, де лікар може зазначити, яку інформацію щодо лікування він надав пацієнтові. Окрім того, в документі над місцем для підпису лікаря і пацієнта міститься така інформація: «Будучи членом релігійної організації Свідків Єгови, я рішуче відмовляюся під час операції приймати донорську кров або її складники. Я усвідомлюю, що через це необхідне хірургічне втручання несе з собою більший ризик, пов’язаний з втратою крові. Отримавши докладне пояснення, я і надалі вимагаю, щоб операцію виконували без застосування донорської крові або її складників» («Herz Kreislauf» [«Серце і кровообіг»], серпень 1987 року).

Насправді ж безкровна медицина може навіть зменшити ризик. Але найважливішим є те, що пацієнти-Свідки охоче звільняють медпрацівників від будь-яких непотрібних клопотів, аби ті могли виконувати свій обов’язок — допомагати людям видужати. Таке співробітництво корисне для всіх, як це показав д-р Анджелос А. Камбурис у своїй праці «Складні операції на черевній порожнині у Свідків Єгови»:

«Хірург повинен дотримуватись передопераційної згоди, хоч би що трапилось протягом чи після операції. Завдяки цьому пацієнт матиме позитивне ставлення до операції, а хірург не буде турбуватися юридичними чи філософськими питаннями і зможе повністю зосереджуватися на лікуванні й операції. Таким чином він якнайкраще проведе операцію й зробить для пацієнта все, що в його силах» («The American Surgeon» [«Американський хірург»], червень 1987 року).

[Рамка на сторінці 19]

«Зловживання певними методами лікування — це одна з головних причин, чому сьогодні зросли витрати на охорону здоров’я... Особливу увагу слід звернути на переливання крові, оскільки це дорога і потенційно небезпечна процедура. Тому Американська об’єднана комісія в справі акредитування лікарень зарахувала переливання крові до процедур, які «часто застосовуються, супроводжуються великою кількістю помилок і є дуже небезпечними» («Transfusion» [«Переливання крові»], липень-серпень 1989 року).

[Рамка на сторінці 20]

Сполучені Штати Америки: «В основі необхідності отримати згоду пацієнта лежить етичне поняття про право на самовизначення особи, тобто що вона сама має приймати рішення, від яких залежатиме її життя. Юридичною підставою необхідності такої згоди служить факт, на основі якого медична процедура, виконана без згоди пацієнта, вважається за образу дією» («Informed Consent for Blood Transfusion» [«Свідома згода на переливання крові»], 1989 рік).

Німеччина: «Право пацієнта на самовизначення має перевагу над принципом надання допомоги й збереження життя. Тому не можна переливати пацієнтові кров усупереч його волі» («Herz Kreislauf» [«Серце і кровообіг»], серпень 1987 року).

Японія: «У світі медицини немає нічого «абсолютного». Лікарі думають, що сучасний напрям медицини найліпший, і тримаються його. Але вони не повинні нав’язувати своїм пацієнтам кожен елемент сучасної медицини, вважаючи його «абсолютним». Пацієнти теж мусять мати свободу вибору» («Minami Nihon Shimbun», 28 червня 1985 року).

[Рамка на сторінці 21]

«Я переконався, що в родинах [Свідків Єгови] панує любов і єдність,— каже д-р Лоренс С. Франкел.— Їхні діти добре виховані, уважні до інших і ввічливі... Здається, що вони навіть ліпше за інших дотримуються порад лікаря, а це свідчить про готовність згодитися на лікування, якщо воно не суперечить їхнім переконанням» (відділ педіатрії, лікарня та онкологічний інститут імені М. Д. Андерсона, Х’юстон, США, 1985 рік).

[Рамка на сторінці 22]

«Побоююсь, що часто професійна гордість затьмарює здоровий глузд лікаря,— каже д-р Джеймс Л. Флетчер Молодший.— Методи, які сьогодні вважають «найліпшими», завтра вже змінюють або взагалі відкидають. Хто небезпечніший: «релігійні батьки» чи гордий лікар, переконаний, що без його лікування ніяк не обійтись?» («Pediatrics» [«Педіатрія»], жовтень 1988 року).