Коли брати у філіалі дізнались про заборону, то почали діяти. «Ми перевезли усі конфіденційні документи, запаси літератури та кошти у надійні сховки по всій Джакарті,— каже Рональд Джака.— Потім ми організували філіал у безпечному місці і тихо розпродали його колишні будівлі».

Більшість місцевих братів не злякалась та залишилась активною в служінні. Важкі часи, які вони пережили ще до заборони, навчили їх довіряти Єгові. Проте для декого заборона стала несподіваним випробуванням віри. Кілька старійшин піддались залякуванням і підписали документ, яким зобов’язувалися перестати проповідувати. Інші видали імена вісників. Тому філіал відправив зрілих братів, щоб зміцнити збори і допомогти тим, хто пішов на компроміс. Також Індонезію відвідав Джон Бут, член Керівного органу, і дав братам своєчасні батьківські поради.

Без сумніву, Єгова, Великий Пастир, зміцнював та потішав свій народ (Єзек. 34:15). Старійшини стали з більшим запалом брати провід у зборах, а вісники навчилися свідчити різними способами, не наражаючись на небезпеку (Матв. 10:16). Багато братів, придбавши в Індонезійському біблійному товаристві сучасні недорогі Біблії, пропонували їх господарям помешкань і при нагоді тактовно ділилися з ними звісткою про Царство. А деякі вісники розповсюджували зацікавленим наші публікації, з яких виривали сторінку видавця. Чимало піонерів  і далі проповідували від дому до дому, видаючи себе за торгових агентів, як це робили їхні одновірці під час японської окупації.

Пізніше, у 1977 році, Департамент у справах релігій завдав нашій організації ще одного удару — відмовився продовжити візи місіонерам. Тож більшість з них призначили до інших країн *. Норберт Гойслер, який з дружиною Маргарет служив місіонером у Манадо (Північне Сулавесі), ділиться своїми спогадами: «Сотні братів і сестер прийшли в аеропорт попрощатися з нами. Коли ми прямували до  трапу літака, то озирнулись і побачили море рук, які махали нам на прощання. До нас долинали слова вдячності: “Дякуємо вам! Дякуємо вам за те, що були з нами!” Ми сіли в літак і розплакалися».

Коли новина про заборону поширилася по всьому архіпелазі, Індонезійська спілка церков стала заохочувати своїх членів повідомляти владі про будь-яку діяльність Свідків. На багатьох островах це призвело до хвилі арештів та допитів.

У місті Вайнгапу, що на острові Сумба, обласний військовий командувач викликав 23 братів до місцевого військового табору та став змушувати їх підписати заяву про зречення від віри. Коли брати відмовилися, командувач наказав їм прийти до табору наступного дня, а для цього треба було подолати пішки майже 14 кілометрів.

Рано-вранці брати з’явилися до командувача. Він виклика́в їх по черзі і знову змушував підписати цю заяву. За відмову солдати били братів колючими гілками. Оскаженівши від люті, вони так жорстоко лупцювали братів, що дехто з них навіть непритомнів. У той час як над одними знущались, інші ще чекали своєї черги. Молодий брат, на ім’я Моне Келі, вийшовши вперед, взяв заяву і щось у ній написав. Від цього у братів похололо на серці, а командувач чомусь спалахнув гнівом. Виявилося, Моне написав: «Я прагну бути Свідком Єгови вічно!» Після цього його сильно побили і всього зраненого доправили до лікарні. Все ж він залишився духовно незламним.

Одинадцять днів цей командувач продовжував домагатися, аби брати пішли на компроміс. Він  наказував їм то стояти увесь день під палючим тропічним сонцем, то повзти на колінах кілька кілометрів, то довго бігати з важкими тягарями. Також командувач прикладав штика до горла братів і змушував їх салютувати прапору. Однак усе було марно, і він знову наказував їх бити.

Щоранку брати, насилу пересуваючи ноги, йшли до табору. Дорогою вони разом молилися і підбадьорювали один одного, заохочуючи залишатися вірними, бо не знали, які тортури на них чекають сьогодні. А щовечора вони виснажені, побиті та поранені поверталися додому. Все ж вони раділи, що змогли залишитися вірними Єгові.

Коли брати з філіалу дізналися про те, яку наругу чинять над їхніми одновірцями, то відразу надіслали протести військовому командувачу у Вайнгапу, обласному військовому командувачу на Тиморі, командиру дивізії на Балі, головному військовому командувачу в Джакарті та іншим високопосадовцям. Тож військовий командувач з Вайнгапу зрозумів, що про його злочинні дії стало відомо по всій Індонезії, і припинив знущатися над братами.

Протягом наступних років Свідків у різних частинах країни затримували, допитували і не раз вони ставали жертвами насилля. Місіонер Білл Перрі пригадує: «В одній місцевості багатьом братам повибивали передні зуби. Коли якийсь брат ще мав усі передні зуби, то його жартома питали: “Ти  що, тільки-но охрестився чи пішов на компроміс?” Незважаючи на випробування, тамтешні брати не втрачали радості і запалу в служінні Єгові».

За тринадцять років 93 Свідки були ув’язнені і отримали різні вироки — від двох місяців до чотирьох років. Але ці труднощі лише зміцнили їхню рішучість залишатися відданими Єгові. Муса Раде, відсидівши за ґратами вісім місяців, відвідував одновірців у своїй місцевості та заохочував їх і далі сміливо проповідувати. Він сказав: «У в’язниці я навчився більше покладатися на Єгову та став духовно сильнішим». Не дивно, що деякі люди в той час казали: «Свідки Єгови наче цвяхи: їх б’єш, а вони не ламаються».