На початку 1942 року японські війська вдерлися в Індонезію, захопивши її в свої смертельні лещата. Багатьох братів змушували важко працювати — будувати дороги та розчищати траншеї. Інших кидали в табори, де тримали в жалюгідних умовах, і за відмову підтримувати війну катували. Принаймні троє братів там і загинули.

Одній сестрі-голландці, на ім’я Йоганна Гарп, яка жила у глухому гірському селі в Східній Яві, протягом перших двох років війни вдавалося уникнути ув’язнення.  Вона та її троє дітей-підлітків * не марнували часу на свободі: вони перекладали з англійської на голландську «Вартову башту», а також книжку «Спасіння». Перекладені публікації розмножували і таємно поширювали серед Свідків по всьому острові Ява.

Невелика кількість Свідків, які залишилися на свободі, зустрічалися маленькими групками та проповідували з обережністю. «Я була завжди напоготові, щоб свідчити неформально,— розповідала Джозефін Еліас (дівоче прізвище Тан).— Коли я відвідувала зацікавлених, то брала з собою шахівницю, аби інші думали, ніби я прийшла грати в шахи». А от Фелікс Тан і його дружина Бола, проповідуючи від дому до дому, вдавали, що продають мило. Брат Фелікс розказував: «За нами часто стежили шпигуни кемпейтай, японської військової поліції, якої всі дуже боялися. Тому, щоб не викликати підозр, ми приходили до зацікавлених в різний час. Упродовж війни шестеро наших зацікавлених зробили швидкий духовний поступ та охрестилися».

Щойно тамтешні Свідки пристосувалися до труднощів війни, як з’явилося нове серйозне випробування. Японський уряд наказав усім іноземцям (у тому числі індонезійцям китайського походження) зареєструватися та отримати посвідчення з присягою на вірність Японській імперії. Брати не знали, чи можна погоджуватися на цю реєстрацію і підписувати такі посвідчення.

Фелікс Тан пригадував: «Брати з Джакарти наполягали, щоб Свідки в Сукабумі відмовлялися підписувати посвідчення. Але ми звернулися до уряду з проханням дещо змінити текст посвідчення. Фразу “своїм підписом  я присягаю на вірність японській армії” замінити фразою “своїм підписом я зобов’язуюсь не перешкоджати японській армії”. Як не дивно, уряд погодився на таку зміну, і ми всі отримали посвідчення. Брати у Джакарті, почувши про наше рішення, стали називати нас відступниками і припинили з нами спілкуватися».

На жаль, більшість прихильників таких крайніх поглядів заарештували і вони зреклися правди. Один з братів, який не пішов на компроміс, потрапив до в’язниці разом з Андре Еліасом. «Я багато говорив з ним про посвідчення і допоміг йому стати поміркованішим у цьому питанні,— ділився своїми спогадами Андре.— Він смиренно попросив вибачення за те, що вважав нас відступниками. Відтоді між нами зав’язалися дружні стосунки і ми підтримували один одного. Як же сумно, що через нелюдські умови у в’язниці цей брат помер!»

У 1945 році закінчилась війна, тож вісники прагнули відновити проповідницьку працю. Один Свідок, який був ув’язнений і зазнав тортур, написав до філіалу  в Австралії: «Після чотирьох виснажливих років я далі залишаюсь незламним і духовно налаштованим. Попри всі випробування я ніколи не забував про своїх одновірців. Чи можете вислати мені хоча б невелику кількість книжок?»

Незабаром у країну почала надходити довгоочікувана література: спершу це була незначна кількість, а згодом значно більша. Група з десяти вісників у Джакарті знову стала перекладати наші публікації індонезійською.

17 серпня 1945 року лідери індонезійського руху за незалежність проголосили Індонезію незалежною республікою. Це дало початок чотирирічній революційній боротьбі проти голландського колоніального правління. За ці роки хаосу в країні загинули десятки тисяч людей і понад сім мільйонів були змушені залишити свої домівки.

Під час революції брати і далі проповідували від дому до дому. «Патріоти змушували нас викрикувати їхнє військове гасло “Мердека!”, що означає “Свобода!”,— розказувала Джозефін Еліас.— Але ми пояснювали, що є нейтральними в політичних справах». У 1949 році Голландія визнала Республіку Сполучених Штатів Індонезії (нині Республіка Індонезія) незалежною державою, відмовившись від права на цю свою колишню колонію *.

До 1950 року брати і сестри в Індонезії пережили майже десять років військових сутичок і конфліктів. Попереду на них чекало багато роботи. Вони мали донести добру новину мільйонам жителів цієї країни. З людського погляду, це здавалося неможливим. Але брати виявляли віру і ревно проповідували з упевненістю, що Єгова вишле «робітників на свої жнива» (Матв. 9:38). І Єгова справді не залишив їх без підтримки.